– Вітаю, пані завідувачко.

Не кажучи більше ні слова, маленька жіночка завела їх до палати, в якій стояли два акуратні ряди ліжок. Панна Паддікомб попливла далі, аж поки не зупинилася біля пацієнта у дальньому кінці палати. Вона відсунула завісу навколо ліжка Себастьяна Артура Кліфтона і відійшла. Гаррі поглянув на сина. Його ліву ногу тримав шків, а інша, також укладена в гіпс, лежала на ліжку. Голова була забинтована, залишаючи відкритим єдине око, що зосередилося на своїх батьках, але губи пацієнта не ворушилися.

Коли Гаррі схилився, щоб поцілувати сина в чоло, перші слова, які промовив Себастьян, були:

– Як там Бруно?

***

– Прошу мене вибачити за те, що маю допитати вас обох після того, що ви пережили, – розпочав головний інспектор Майлз. – Я не став би цього робити, якби це не було вкрай необхідно.

– І навіщо це потрібно? – запитав Гаррі, знайомий із способами детективів отримувати інформацію.

– Я досі не впевнений, що те, що трапилося на шляху А1, було випадковістю.

– Що ви маєте на увазі? – Гаррі глянув детективу просто в очі.

– Я нічого не стверджую, сер, але наші фахівці провели ретельний огляд транспортного засобу, і вони стверджують, що одна-дві речі не збігаються.

– Які речі? – зацікавилася Емма.

– Для початку, пані Кліфтон, – сказав Майлз, – ми не можемо розібратися, чому ваш син перетнув роздільну смугу, коли таким чином ризикував зіткнутися з зустрічним транспортним засобом.

– Можливо, машина мала якусь механічну несправність? – запропонував версію Гаррі.

– Такою була наша перша думка, – ствердно кивнув Майлз. – Але хоч автомобіль сильно пошкоджений, жодна з шин не луснула, привід керма також неушкоджений, що майже неможливо за такої дорожньо-транспортної пригоди.

– Це навряд чи є доказом скоєння злочину, – зауважив Гаррі.

– Ні, сер, – сказав Майлз, – і лише цього мені було б недостатньо, щоб просити коронера передати цю справу генеральному прокуророві. Але один свідок надав деякі достатньо тривожні докази.

– Що такого він сказав?

– Вона, – зазирнув Майлз у свій нотатник. – Пані Чалліс повідомила, що її наздогнав «ем-джі» з відкритим верхом, який намагався обігнати три вантажівки, які рухалися колоною по внутрішній смузі, але несподівано передня вантажівка переїхала на зовнішню смугу, хоча жодного іншого транспортного засобу попереду не було. Це означало, що водію «ем-джі» довелося раптово гальмувати. Третя вантажівка також перемістилася на зовнішню смугу, знову ж таки без видимих причин, тоді як середня вантажівка підтримувала сталу швидкість, не залишаючи «ем-джі» жодного шансу обігнати їх або переїхати на безпечну внутрішню смугу. Пані Чалліс запевняє, що три вантажівки тримали «ем-джі» в облозі упродовж значного відтинку часу, – правив далі детектив, – поки його водій ні сіло ні впало не перетнув роздільну смугу просто перед автівкою зустрічного руху.

– Чи вдалося допитати когось із трьох водіїв вантажівок? – запитала Емма.

– Ні. Ми не змогли знайти жодного з них, пані Кліфтон. Однак не думайте, що ми не намагалися це зробити.

– Але те, що ви кажете, просто немислиме, – сказав Гаррі. – Хто б забажав убити двох невинних хлопців?

– Я погодився б із вами, пане Кліфтон, якби ми не з’ясували, що Бруно Мартінес спершу не збирався супроводжувати вашого сина в дорозі до Кембриджа.

– Звідки ви могли про це дізнатися?

– Бо його подруга, панна Торнтон, добровільно повідомила нам, що планувала того дня сходити з Бруно в кіно, але зустріч довелося скасувати останньої миті, бо вона застудилася.

Головний інспектор вийняв із кишені авторучку, погортав сторінки свого нотатника і пильно поглянув на батьків Себастьяна, перш ніж запитати:

– Чи маєте причини вважати, що хтось, можливо, хотів би нашкодити вашому синові?

– Ні, – відповів Гаррі.

– Так, – сказала Емма.

3

– Просто переконайтеся, що роботу цього разу виконають! – майже лементував дон Педро Мартінес. – Це не така вже й важка справа, – додав він, падаючи у крісло. – Вчора вранці я зміг проникнути до лікарні без жодних перешкод, уночі це ж набагато простіше.

– Як накажете його знищити? – поцікавився Карл без жодних емоцій.

– Переріж йому горлянку, – наказав Мартінес. – Усе, що тобі знадобиться, – це білий халат, стетоскоп і скальпель. Просто переконайся, що він гострий.

– Може, буде краще не різати хлопцеві горло, – запропонував Карл. – А задушити його подушкою, і нехай вважають, що він помер внаслідок отриманих травм.

– Ні. Я хочу, щоб той цуцик Кліфтон пережив повільну та болісну смерть. І чим повільнішу, тим краще.

– Розумію, як ви почуваєтесь, шефе, але нам краще не давати цьому детективу підстав для поновлення слідства.

Мартінес виглядав розчарованим.

– Гаразд, можеш його задушити, – він неохоче погодився. – Але переконайтеся, що це триватиме якнайдовше.

– Ви хочете, щоб я залучив Дієґо з Луїсом?

– Ні. Але хочу, щоб вони були на похороні, як друзі Себастьяна, щоб могли все розповісти. Хочу почути, що вони страждали так само, як я, коли дізнався, що вижив не Бруно.

– А як же…

Телефон на столі дона Педро задзеленчав. Він схопив слухавку.

– Слухаю!

– Це полковник Скотт-Гопкінс, – сказав його секретар. – Він хоче з вами поговорити про справу особистого характеру. Запевняє, що це терміново.

***

Усім довелося змінити свої плани, щоб о дев’ятій годині ранку наступного дня прибути у секретаріат Кабінету Міністрів.

Сер Алан Редмейн, секретар Кабінету Міністрів, скасував зустріч з М. Шовелем, французьким послом, з яким планував обговорити наслідки можливого повернення Шарля де Голля до Єлисейського палацу.

Член парламенту Джайлз Беррінгтон не поїхав на щотижневі збори тіньового кабінету через, як він пояснив панові Гейтскеллу, лідеру опозиції, невідкладну сімейну проблему.

Гаррі Кліфтон скасував автограф-сесію та презентацію своєї нової книжки у «Хетчарді» на Пікаділлі. Він підписав сотню копій заздалегідь, щоб заспокоїти менеджера, який не зміг приховати свого розчарування, особливо коли дізнався, що Гаррі очолить недільний список бестселерів.

Емма Кліфтон відклала зустріч із Россом Бьюкененом, на якій планувала обміркувати ідеї голови ради директорів щодо будівництва нового комфортабельного лайнера, котрий, якщо правління його підтримає, стане частиною флоту «Судноплавної компанії Беррінґтонів».

Четверо людей розсілися навколо овального стола в офісі секретаря Кабінету Міністрів.

– Спасибі, що відгукнулися у такий короткий термін, – розпочав Джайлз із дальнього кінця столу.

Сер Алан кивнув.

– Але я впевнений, що ви зможете оцінити, що зараз переживають пан і пані Кліфтон, коли життя їхнього сина все ще у небезпеці.

– Я поділяю їхню тривогу, – відгукнувся Редмейн, – і дозвольте сказати, наскільки мені прикро було дізнатися про нещасний випадок з вашим сином, пані Кліфтон. Не в останню чергу через те, що я частково винен у тому, що сталося. Однак дозвольте запевнити, що я не сидів склавши руки. На вихідних я спілкувався з паном Овеном, головним інспектором Майлзом і місцевим коронером. Вони не могли б бути іще стараннішими. І змушений погодитися з Майлзом у тому, що бракує доказів, які підтвердили б, що дон Педро Мартінес якимось чином причетний до аварії.

Роздратований погляд Емми змусив сера Алана швидко додати:

– Тим не менш доказ і відсутність будь-яких сумнівів часто є двома дуже різними речами. Після того як ми дізналися, що Мартінес не знав про те, що його син був у машині у той час, я виснував, що він просто може знову завдати удару, яким би нелогічним це не здавалося.

– Око за око, – сказав Гаррі.

– Можливо ви маєте рацію, – визнав секретар. – Він, вочевидь, не пробачив нам те, що вважає крадіжкою восьми мільйонів фунтів своїх грошей, навіть якщо вони й були фальшивими, і хоча він, напевно, ще не второпав, що за цією операцією стоїть уряд, немає сумнівів, що він і досі вважає, що ваш син особисто відповідальний за те, що сталося в Саутгемптоні, і мені дуже шкода, що я тоді недостатньо серйозно оцінив ситуацію.

– Вдячна вам хоч за це, – видихнула Емма. – Але ви не запитуєте про те, коли і куди наступного разу вдарить Мартінес. Адже будь-хто може зайти до шпиталю й вийти з нього так само легко, ніби це автобусна станція.

– Не можу з вами не погодитися, – сказав Редмейн. – Саме так я і зробив вчора вдень.

Це зізнання викликало миттєву тишу, яка дозволила йому продовжити.

– Однак ви можете бути певні, пані Кліфтон, що цього разу я вжив усіх необхідних заходів, аби переконатися, що вашому сину більше нічого не загрожує.

– Чи не могли б ви поділитися з паном і пані Кліфтон причиною такої вашої впевненості? – мовив Джайлз.

– Ні, сер Джайлз, не можу.

– А це чому ж? – не зрозуміла Емма.

– Бо мені довелося залучати міністра внутрішніх справ і міністра оборони, й тому таємна рада зобов’язала мене дотримуватися конфіденційності.

– Що за дурня? – вимагала уточнень Емма. – Не треба забувати, що йдеться про життя мого сина.

– Якщо щось із цього вилізе назовні, – пояснив Джайлз сестрі, – хоч і через п’ятдесят років, буде важливо засвідчити, що ні ти, ні Гаррі не знали, що до справи залучені міністри Її величності.

– Дякую, сер Джайлз, – схилив голову секретар Кабінету Міністрів.

– Терпіти не можу всі ці помпезні закодовані повідомлення, якими ви обидва перекидаєтесь, – втрутився Гаррі. – Я не заспокоюся, доки не буду певний, що життю мого сина нічого не загрожує. Але якщо із Себастьяном станеться іще щось, сер Алан, винуватити буде нікого.

– Приймаю ваше застереження, пане Кліфтон. Однак можу підтвердити, що Мартінес більше не загрожує Себастьянові або будь-кому з членів вашої родини. Відверто кажучи, мені довелося порушити кілька правил, аби переконати Мартінеса, що є щось вагоміше, ніж життя вашого сина.

Скептичний вираз усе ще не покидав обличчя Гаррі, і хоча Джайлз, здавалося, повірив серу Алану, Гаррі тямив, що скоріше Джайлзу вдасться стати прем’єром, ніж секретар Кабінету Міністрів розкриє причину своєї впевненості.

– Однак, – продовжував сер Алан, – не варто забувати, що Мартінес – людина підступна й безпринципна, тож не сумніваюся, що він усе одно захоче отримати якусь сатисфакцію. Та поки він дотримується букви закону, ніхто з нас нічого не може вдіяти.

– Принаймні цього разу ми будемо готові, – озвалася Емма, лише тепер усвідомлюючи, про що каже секретар.

***

Полковник Скотт-Гопкінс постукав у двері будинку № 44 на Ітон-сквер за одну хвилину десята. За мить вхідні двері відчинив велетень, поряд з яким командир SAS^[1] здавався карликом.

– Моє ім’я Скотт-Гопкінс. У мене зустріч із паном Мартінесом.

Карл легко вклонився й прочинив двері так, аби гість міг увійти. Він супроводив полковника через передпокій і постукав у двері кабінету.

– Заходьте.

Коли полковник увійшов, дон Педро підвівся з-за столу і підозріло глипнув на гостя. Він жодного уявлення не мав, чому представникові SAS знадобилося так терміново його побачити.

– Кави вип’єте, полковнику? – поцікавився дон Педро після того, як двоє чоловіків потиснули руки навзаєм. – А може, чогось міцнішого?

– Ні, дякую, сер. Для мене ще трохи зарано.

– Тоді сідайте і кажіть, чому так терміново хотіли мене бачити, – дон Педро зробив паузу. – Впевнений, що ви знаєте, наскільки я зайнята людина.

– Я лише знаю, наскільки ви зайняті останнім часом, пане Мартінес, тому перейду безпосередньо до справи.

Дон Педро, намагаючись не виявляти жодних емоцій, знову сів у крісло і пильно споглядав на полковника.

– Моя мета проста – зробити так, аби в Себастьяна Кліфтона було довге й мирне життя.

Маска зарозумілої самовпевненості на мить зісковзнула з обличчя Мартінеса. Проте він хутко опанував себе й випростався у кріслі.

– На що ви натякаєте? – вигукнув він, стискаючи руками бильця крісла.

– Гадаю, ви дуже добре знаєте, на що, пане Мартінес. Однак дозвольте мені пояснити свою позицію. Я тут, аби переконатися, що надалі будь-кому з родини Кліфтонів не завдадуть жодної шкоди.

Дон Педро зірвався зі свого місця і тицьнув пальцем у бік полковника:

– Себастьян Кліфтон був найближчим приятелем мого сина!

– Не сумніваюся в тому, що був, пане Мартінес. Але мої інструкції вкрай чіткі, і я просто попереджаю вас: якщо Себастьян або будь-який інший член його сім’ї потраплять у ще якусь аварію, то ваші сини, Дієґо та Луїс, опиняться в найближчому літаку до Аргентини, і полетять вони не в першому класі, а в багажному відділенні, у двох дерев’яних ящиках.

– Та ти знаєш, кому погрожуєш?! – вигукнув Мартінес, стиснувши п’ястуки.

– Дешевому південноамериканському ґанґстеру, котрий, оскільки має трохи грошей і живе на Ітон-сквер, вирішив, що може вдавати із себе джентльмена.

Дон Педро натиснув на ґудзик під робочим столом. Уже за мить двері розчахнулися, і на порозі з’явився Карл.

– Викинь його геть, – звелів господар, вказуючи на полковника, – поки я не викличу свого адвоката.

– Доброго ранку, лейтенанте Люнсдорф, – привітався полковник, коли Карл посунув на нього. – Як колишній офіцер СС, ви оціните слабке становище, в якому опинився ваш господар.

Карл зупинився як укопаний.

– Тож дозвольте мені і вам дати пораду. Якщо пан Мартінес не дотримається моїх умов, наші плани щодо вас не передбачають вашої депортації до Буенос-Айреса, де зараз живе стільки ваших колишніх колег. Ні, для вас ми тримаємо інше місце призначення, де ви знайдете кількох громадян, котрі будуть занадто щасливі дати свідчення щодо ролі, яку ви відіграли як один із довірених помічників Гіммлера, та методів, які ви застосовували, щоб вибити з них інформацію.

– Ви блефуєте, – видихнув Мартінес. – Ви ніколи цього не доведете.

– Як мало ви насправді знаєте про англійців, пане Мартінес, – зауважив полковник, підвівся з крісла й підійшов до вікна. – Дозвольте познайомити вас із кількома типовими представниками нашої острівної нації.

Мартінес і Карл підійшли до нього й поглянули у вікно. По інший бік дороги стояли троє чоловіків, котрих ніхто не хотів би мати за ворогів.

– Троє моїх найнадійніших колег, – пояснив полковник. – Один із них буде стежити за вами вдень і вночі – на випадок якщо ви зробите помилковий хід. Ліворуч – капітан Гартлі, котрого, на жаль, звільнили з Драгунського гвардійського полку за те, що він облив бензином свою дружину та її коханця, котрі мирно спали разом, поки він не запалив сірник. Природно, що після виходу з в’язниці йому було важко знайти роботу. Поки я не забрав його з вулиці й не повернув його життю певний сенс.

Гартлі подарував їм теплу посмішку, знаючи, що вони балакають про нього.

– Посередині стоїть капрал Кренн, тесля за фахом. Йому дуже подобається щось пиляти, байдуже, дерево чи кості.

Кренн мовчки глипав на них.

– Але, зізнаюся, – продовжив полковник, – що мій улюбленець – сержант Робертс, справжній соціопат. Більшу частину часу він нешкідливий, але боюся, що після війни він так і не повернувся до цивільного життя.

Полковник обернувся до Мартінеса.

– Можливо, не варто йому казати, що ви нагарбали свої багатства, співпрацюючи з нацистами, і, звісно, саме так ви познайомилися з лейтенантом Люнсдорфом. Не думаю, що буду ділитися цією інформацією з Робертсом, якщо ви мене не роздратуєте по-справжньому. Розумієте, мати сержанта Робертса була єврейкою.

Дон Педро відвернувся від вікна й витріщився на полковника так, ніби був би радий його задушити, але розумів, що зараз для цього не час і не місце.

– Я такий радий, що ви мене уважно вислухали, – завершив Скотт-Гопкінс, – адже тепер не сумніваюся, що ви зробите те, що більше відповідає вашим інтересам. Бувайте, панове. Я вже йду.

4

– Сьогодні маємо насичений порядок денний, – оголосив голова правління. – Тож був би вдячним, якби мої колеги виступали стисло й по суті.

Емма почала захоплюватися діловим підходом Росса Бьюкенена, коли він очолив «Судноплавну компанію Беррінґтонів». Чоловік ніколи не виявляв прихильності до будь-кого і завжди уважно вислуховував навіть тих, хто пропонував щось, що суперечило його позиції. Інколи,