* * *

3 січня, субота

Тільки сьогодні прийшов до тями після святкування Нового року. Пішов подивитися, а чи нема там яких листів для мене в поштовій скриньці. Є! Від Владислава Ярівчанського! Не можу не навести його повністю, бо це для мене така радість і честь!

«Дорогий колего!

З київських пагорбів за нашим давнім звичаєм обсипаю різдвяним житом-пашницею!

Хай Вам ведеться завжди і в усьому, в малому і в великому кожного дня 2004 р. Року, який мусить змінити (і змінить!) долю нашої нації на краще.

Хай не втомлюється Ваша душа і розум у праці в ім'я нашої святої матері України.

Нехай Боже благословення витає над Вами, Вашими рідними і близькими.

Сердечно Ваш Владислав Ярівчанський».

Як радісно, що мене в моєму тихому Приірпінні не забув привітати голова Національної спілки письменників України! От саме в цьому я і вбачаю визнання мого поетичного внеску в сучасну українську літературу.

4 січня, неділя

Якщо хто ще не знає, що таке Приірпіння, розповім.

Приірпіння – це Ірпінь, містечко під Києвом, і велика околиця – Буча, Ворзель, Гостомель, і ціла низка сіл, моє улюблене Забуччя, де я замолоду частенько збирав солодкі приірпінські ягоди, де я не раз сидів у місцевій чайній, яка тоді називалася «Столова». Мальовничий край, який люблять письменники і поети, а в благословенному Ірпені є славний Будинок творчості письменників, на березі тихої звивистої річечки, осередок духовності і культури.

Як патріот свого краю, всі свої нові вірші я відношу передусім до «Ірпінського вісника», вулиця Мінеральна, 7, де вони неодмінно виходять друком у рубриці «Поезія нашого краю». У такий спосіб я прищеплюю ірпінчанам смак до естетики і поетичного слова. Ось як писала про мене в одній статті Зірка Нечитайло, головний редактор газети:

«Дмитро Порядний пише з думою про народ, з вірою в народ і часто виступає від імені народу, бо нерозривно пов'язаний зі своєю українською генезою, з корінням невмирущого козацького роду, з питомими джерелами високої духовності і тонкого ліризму».

Краще не скажеш.

5 січня, понеділок

Хотілося б пояснити мій творчий метод та особливості творчості.

Моя улюблена літературна форма розроблена мною самим, і називається вона квінтьємою. Квінтьєма складається з п'яти строф, кожна з якої складається з п'яти рядків. Я – батько-фундатор приірпінської квінтьєми. Квінтьєма – мій поетичний еталон у творчості. Можна сказати, що це народна і водночас салонна поезія. Багато кого мої квінтьєми дратують, але ж то все заздрощі нездар, які самі нічого кращого написати не можуть, ясна річ. Хто в нас критики? Ті, хто не відбувся в літературі.

Я завжди стояв на сторожі чистоти української мови і мелодики в поезії. Я завжди відстоював традицію рими у віршах і ніколи не подам руки тим, хто засмічує поезію так званим верлібром, чи білим віршем – набором слів, що має називатися поезією. Якщо писати без рими – то це білий вірш, а писати римовано – то чорними віршами? Відтак, я – негритянський поет? Я – український поет. І вже саме це накладає на мене велику відповідальність.

6 січня, вівторок

Зайшов у гості мій найкращий друг Емік Гольдман. Емік – ветеран руху хіпі ще з початку сімдесятих. Носить довге волосся, латані американські джинси і футболку з ликом безсмертного Джима Моррісона. Може годинами розповідати про неперевершений вокал Роберта Планта і бідкатися, що нинішня молодь занапастила святі ідеали шістдесятих. Працює в ремонті електротоварів «Друге дихання» на Глибочицькій. У Еміка золоті руки. На кожному пальцю по коштовному персню. Цю моду, за його словами, він у Рінго Старра перейняв. Прощаючись із господарями, Емік завжди каже одну й ту саму фразу, яку я вже і чути не можу: «Як казав великий Ерік Бердон, нам треба вшиватися звідсіль».

Емік живе шикарно, щомісяця отримує пакунки з-за кордону від родичів, але постійно ностальгує за Радянським Союзом, коли пиріжки були по десять копійок і кубинські сигарети по двадцять. Уже два роки Емік носиться з ідеєю відкрити в Києві перший кооперативний тир імені Якова Блюмкіна, але каже, що є проблеми, бо в Києві все захопила українська мафія, яка вимагає, щоб тир був або імені Богдана Хмельницького, або імені Івана Мазепи. Емік любить Троцького і Бродського, каже, що тільки в еміграції може по-справжньому самореалізуватися творча особистість. За Еміком, саме спілкування з іноземцями в іншомовному оточенні змушує тебе сказати щось вагоме своє.

Емік дістав пляшку «Каберне», сказав, що треба підлікуватися. Сказав, що в нашому віці треба підживляти кров червоним. Сказав, що воно не тільки сприяє травленню, збагачує кров мікроелементами, зміцнює судини, але й радіонукліди виводить.

– Еміку, а звідки ти всю цю премудрість знаєш? – поцікавився я.

– Я всю цю премудрість знаю з сьомого тому Енциклопедії Брокгауза і Ефрона, – викотив свою стандартну відповідь Емік. Він її вичитав у книжці якоїсь емігрантки про якогось поета, розстріляного більшовиками, і завжди видає як власну. Свинство, звичайно, але я терплю. Ми, українці, взагалі народ терплячий і мудрий. А Емік любить паралізовувати своїх візаві удаваною вченістю.

7 січня, середа

Подзвонила донька Мотря, привітала з Різдвом. Спитала, що таке ерогенні зони.

Відповів, що це ділянки тіла, що скучили за ніжними дотиками люблячих рук.

Донька дорослішає на очах.

Мотря – першокурсниця гуманітарного факультету Національного університету «Острозька академія», вивчає літературну творчість, член літературного гуртка «Острозькі черниці», вся в мене, моя гордість і надія. Мотря пише вірші про самотність, келії, свічки, кров та нерозділене кохання, що так характерно для її юного віку. Активно вивчає англійську й італійську. З нами жити не хоче, мріє познайомитися з італійцем для дружби і спілкування. Каже, що предки ми хоч куди, але наше покоління просто не розуміє їхнього покоління.

9 січня, п'ятниця

А я все чекаю, коли наша Мотря приїде до нас на канікули, та щось-таки заважає їй. Цікаво, що? Мотря каже, що намагається збагнути, хто вона така, прислухається до шуму вітру і плескоту хвиль своєї душі.

Мотрю я виховував на найкращих зразках української лірики, з дитинства прищеплював їй смак до художнього слова. Дарував їй книжки наших прекрасних поетес. Привчав римувати. І моя школа дала свої плоди.

Ось, наприклад, як трепетно і поетично пише моя Мотря.

 
Мотря Порядна
 
 
ПЕРСЕЙ
 
 
Стояла ніч, на зорі я дивилась з башти,
І свічка воском плакала у мене на столі,
Хвилину тому я читала лірику Забашти,
Й зібрались зморшки на дівочому чолі.
 
 
Чому щодня ти дивишся на іншу жінку?
Чому не глянеш у мій бік хоча б на мить?
І хто між нами збудував цю кляту стінку,
Яку не в змозі мої почуття розбить?
 
 
Тікаю я від подруг всіх і криюсь від людей,
І потай сльози ллю в подушку і в хустинку,
Не можу жити я без тебе, красеню Персей,
Знайди для мене щось у серці на хвилинку.
 
 
Та де там! Марно. Я для тебе зовсім нецікава,
Не помічаєш ти мою любов і поетичний світ,
Тобі на думці тільки необтяжлива забава,
Зірвати хочеш ще один жіночого кохання цвіт.
 
 
Ну що ж, таке мені, по всьому, випало життя,
На ньому трапиться ще терену усякого багато,
А ти, мій красеню, колись зазнаєш мук і каяття,
За те, що серце чисте відштовхнув пихато.
 

По-моєму, дуже і дуже. І яке шляхетне ім'я дала своєму героєві – Персей. У цьому вчувається дух давньогрецької міфології, глибокий символізм і пошук свого ідеалу прекрасного. Десь так і я в юності писав, стиль мій. Не зганьбила доця нашого прізвища. Недарма мені її хвалила декан факультету, Магдалина Цуцик. Казала, що Мотря – це неординарна особистість, лідер першого курсу, вже сформований талановитий поет з правильним поглядом на життя, батьківщину, всесвіт. Лірична струна Мотрі притягує до себе, і ти дослухаєшся до неї і віриш їй. Довкола Мотрі гуртуються найобдарованіші студенти її курсу. І до того ж, така скромна дівчина, без жодного натяку на пиху через такого відомого в поезії батька.

Якому батькові не буде приємно почути таке?

10 січня, субота

Подзвонила Мотря, спитала, що таке петинг.

Сказав, що це передумова до дорослого світосприйняття, за яку відповідають ерогенні зони.

20 лютого, п'ятниця

Більше місяця хворів на грип, нікуди не виходив, часу згаяно море. А міг же до Єгипту поїхати, відсидітися там. Нічого не писалося. А це ще гірше за грип. Це саме те, що називається творчою кризою. Гіршого годі і уявити для поета. Щодня лікувався по-народному. Перцівкою та оселедцем.

21 лютого, субота

Ніяких новин від колег по перу. Холодно, розумію.

22 лютого, неділя

Ну хоч би щось сталося, що б зрушило мене з мертвої точки! Хоч би який сюжет для моєї творчості!

Все тихо, як у часи застою. Немає творчої активності мас.

24 лютого, вівторок

Дзвінок із Спілки! Знову дав про себе знати отой тогорічний ганебний заколот у Спілці письменників України! Новий скандал у нашому творчому середовищі!

Ще 29 жовтня минулого року групка розкольників на чолі з Наталею Околітенко нелегітимно зібрала так звані «загальні збори» Спілки письменників у Пущі-Озерній, висловила недовіру нашому голові й обрала нового голову, ту ж таки Наталю Околітенко! В ніч проти 3 листопада група людей у цивільному вдерлася в приміщення рідної Спілки, прихопивши з собою і постіль, і повний пакунок з бутербродами, намагаючись протриматись до ранку і викликати всеукраїнський резонанс. їх стримувала лиш чергова у вестибюлі, яка викликала міліцію, скориставшись єдиним працюючим телефоном у вестибюлі. Далі почався штурм Спілки невідомими автоматниками з чорного ходу, поки не прибула міліція. Міліція заарештувала чергову і відвезла її до Печерського райвідділка для дачі свідчень. Скоро прибув Ярівчанський з письменниками і залагодив ту ганьбу, визволив чергову з буцегарні і відновив статус-кво.

Отака нечувана колотнеча серед митців, суди почалися, апеляції, касації. Кажуть, збанкрутіла влада хоче наш Будинок письменників захапати під провладний виборчий штаб, розпродати будинки творчості в Ірпені, Одесі, Коктебелі і Ялті.

В Ірпені, де я живу і працюю!

Боже ти мій, і це в нашій Спілці, яку створювали, плекали і підносили до нових висот наші класики! Це в нашій Спілці, що є останнім бастіоном духовного єднання нації! Яка ганьба!

25 лютого, середа

Мені весь час дзвонять побратими, визначають мою позицію. Хтось самоусунувся, хтось закликає скликати позачерговий з'їзд письменників. Чекають і мого слова. А що казати людям? Поки що кажу, що ми живемо у тяжкі часи, а всі ті негаразди лише загартовують нашу націю. А далі видно буде.

А що, коли й справді Околітенко перейме всю владу? Тут із гарячковими заявами лізти на роги не слід, тут треба все до пуття виважити. Хтозна, як воно все там повернеться. Про всяк випадок накидав вірша для виступу, без зайвої політичної орієнтації, так щоб і вовки були ситі, і вівці цілі:

 
О люди, люди, небораки,
Куди ви ділися, дурні?
Куди сховалися, мов раки,
Куди залізли вдалині?
Чи чуєте поета голос,
Що лине з пойми Ірпеня?
Його нещасного, мов колос,
Додолу гне рутина дня.
Та він незламний, відчайдушний,
За правду може й в пику дати,
Коли якийсь митець дворушний
Захоче Спілку розпродати.
Йому начхати на посади,
Йому про красне слово дбать,
Дослухайтесь його поради:
Плекайте в серці благодать!
 

26 лютого, четвер

Подзвонила Мотря, спитала, що таке дефлорація.

Сказав, що це перший крок дівчини у доросле життя і серце саме підкаже, коли цей крок зробити. Дослухайся до свого серця, доню, але не поспішай із невиваженими рішеннями.

– А-а, так це, виходить, втрата дівчиною цноти! Так би просто й казав. А я думала, що це зривання перших весняних квітів.

– В якомусь сенсі, так воно і є, – промимрив я. – А що, в тебе вже хтось є?

– Та ні, батьку, просто тут чогось мої дівчата про таке говорили. Тепер я в курсі, дякую.

Мотрю я привчив за порадою чи поясненнями завжди звертатися до батьків, а не шукати відповідей невідомо у кого. Хто, як не батьки, зможуть щиро і терпляче відповісти на непрості запитання сучасного життя? І приємно, що Мотря не забуває батьківських настанов.

27 лютого, п'ятниця

Телеграма! Від Наталі Околітенко! Особисто мені!

«ШАНОВНИЙ КОЛЕГО

19 ЛЮТОГО 2004 ЗА РІШЕННЯМ АПЕЛЯЦІЙНОГО СУДУ КИЄВА НАБУЛО ЧИННОСТІ РІШЕННЯ СВЯТОШИНСЬКОГО РАЙСУДУ КИЄВА ВІД 11 ГРУДНЯ 2003 ЗГІДНО ЯКИМ ЗАГАЛЬНІ ЗБОРИ НСПУ 29 ЖОВТНЯ 2003 ВИЗНАНО ЛЕГІТИМНИМИ ПОВНОПРАВНИМ ГОЛОВОЮ НСПУ ВИЗНАНО НАТАЛЮ ОКОЛІТЕНКО ГЕНПРОКУРАТУРА РОЗГЛЯДАЄ ПОДАННЯ ПРО ФІНАНСОВІ ПОРУШЕННЯ КОЛИШНЬОГО КЕРІВНИЦТВА НСПУ НА ЧАСІ АУДИТ НСПУ У ЗВ'ЯЗКУ З ЦИМ З'ЇЗД НСПУ 28 ЛЮТОГО 2004 НЕ ВІДБУДЕТЬСЯ ПРАВЛІННЯ НСПУ=ГОЛОВА ПРАВЛІННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ СПІЛКИ ПИСЬМЕННИКІВ УКРАЇНИ Н І ОКОЛІТЕНКО»

Виходить, Околітенко і справді голова і робить ставку й на мене. Що ж, приємно, слід визнати. Однак треба подзвонити всім, узнати, яка там розстановка сил склалася. Щоб не пошитися в дурні. Ну і діяти відповідно. Моє кредо просте – не лізти поперед батька в пекло. Згідно з українською традицією. Бо я українець, і таке щастя випадає тільки раз за життя.

Господи, ну чому весь час у житті доводиться робити вибір? Ну невже не можна спокійнісінько сидіти в своїй хаті і творити на радість вдячним читачам? Адже ж поезія не терпить метушні. Я ж нікого не чіпаю, чому треба обов'язково втягувати мене в якісь кололітературні інтриги?

Обдзвонив письменницьку братію, розпитав, що там і до чого, що показує барометр громадської думки. Всі сказали, що ні банана в Околітенко не вийде, що всіх обурила її розкольницька діяльність і очевидне покровительство з боку влади, що хоче нашу Спілку зробити своїм штабом наступних виборів, а потім і продати якійсь сумнівній структурі. Що письменники завтра дадуть рішучий бій усім зазіханням на позачерговому з'їзді Спілки письменників.

Ну, тоді я – як усі. Слід іти на з'їзд, і треба виступити на ньому. Щоб і наше небайдуже приірпінське слово зазвучало, мов криця в бою.

28 лютого, субота

Мій виступ на Четвертому позачерговому з'їзді Спілки письменників України:

«Шановні побратими, українці, земляки!

Мій виступ не був запланований за регламентом наших зборів, однак я хотів долучити і свого голоса до загальної думки нашого поважного зібрання.

Оце стою перед вами і вже не знаю, хто я —чи поет-лірик, чи поет-трибун. Бо промовчати сьогодні – то програти наше святе діло боротьби за правду і вкрити себе довічною ганьбою. Зараз іде тринадцятий рік незалежності нашої неньки України, і дехто в тій незалежності і розбудові держави вже розчарувався, але я все-таки вірю, що вогник надії і правди яскраво горить і горітиме завжди серед мороку злочинної байдужості, незугарної сірятини, духовного манкуртизму, зомбажного безпам'ятства та млявої хатоскрайності, що, мов ті гидотні-бридотні-підлотні-мерзотні щупальця кричущої бездуховності, душать нашу тендітну письменницьку горлянку, з якої ще рветься-несеться волання-стогнання-благання: дайте нам спокій! Руки геть від Спілки письменників! Дозвольте нам, панове, самим вирішувати свою долю. Не віддамо нашу Спілку на поталу політичним гендлярам! Не віддамо христопродавцям наш храм духовності і патріотизму!

Саме тому ми і зібралися тут просто неба, і біля стін нашої Спілки скажемо рішуче «ні!» усіляким зрадникам, відступникам, рейдерам і посіпакам політичних інтриганів з брудними руками, злим серцем і жаром у голові.

Я, як поет нашої Київщини, нашого росяно-барвінкового Приірпіння, не міг не відгукнутися на відомі ганебні події довкола Будинку літераторів. Пропоную вашій увазі мої останні поетичні рядки з цього приводу:

 
ПРО ШТУРМ СПІЛКИ ПИСЬМЕННИКІВ У НІЧ ПРОТИ З ЛИСТОПАДА 2003 Р.
У листопаді купка знавіснілих інтриганів
В Будинок літераторів ввірвалася вночі,
Ну просто вам боївка очманілих хуліганів,
За браком лиш заряджених обрізів і наганів,
А так завбачливо усе взяли – і постіль, і харчі.
 
 
Їм на заваді стала мужня чергова у вестибюлі,
Що кинулась міліцію чимшвидше викликати,
Та поки правоохоронці щось там до пуття розчули,
Немов у відділках своїх геть всі давно поснули,
Вона сама взялась удар нічних гостей тримати.
 
 
На ноги підійняла весь письменницький загал,
І в цьому допоміг їй телефон спілчанський,
Й розповіла про штурм, цей камуфляжний бал,
Про це свавілля владою приплачених катал,
Аж ось примчав і розрулив все Ярівчанський.
 
 
А де, поете, будеш ти, коли якась сволота
Полізе нашу славну Спілку відбирати?
Невже без бою впустиш вражу зграю у ворота,
Дозволиш слухати її паскудного бридкого рота,
А потім станеш вік себе за це картати?
 
 
Не вірю, що ти втратив вогник полум'яний
І думаєш відсидітись в байдужості окопах,
Бо сонця там нема, там є лиш простір тьмяний,
Застигнеш в ньому, мов солдатик олов'яний,
А ти ж митець, якого поважають у європах».
 

Як аплодували мені побратими! Як посвітлішали їхні обличчя! Мене називали мужнім лицарем української духовності. Як гаряче тис мені руку Владислав Ярівчанський. Ще й сказав:

– Дмитре, ти поет від Бога. Ти навіть сам не усвідомлюєш масштабу свого таланту. Такі, як ти, Дмитре, народжуються не кожні п'ятдесят років.

Саме в цей момент подзвонила Мотря. Спитала, що таке жіноча мастурбація. Сказала, що дівчата щось про таке говорять, а вона – ні в зуб ногою.