«БОЖЕСТВЕННА КОМЕДІЯ» ДАНТЕ

«Крізь мене йдуть до міста мук найтяжчих…», – рипить пекельна брама, і два поети, Данте і Віргілій, відправляються в дивовижну мандрівку. Чимало побачать вони на своєму шляху. Пройдуть вони повз пишний замок, облитий ясним світлом, де перебувають славетні герої старовини, побувають у страшному підземеллі, в якому караються грішні душі, потраплять до пекельного міста Діте, дійдуть до самого осередку землі, де в льодовій скелі терпить найтяжчу муку сам Люцифер, пан і в’язень цього світу страждання.

Ще до них у потойбічних світах побували й інші герої. Щоб дізнатися про свою долю, викликав душу померлого віщуна Тіресія велемудрий Одіссей. Від свого покійного батька Анхіза довідався про майбутнє славного Риму Еней, герой Віргілієвої «Енеїди». Цілу низку сюжетів дає нам і середньовіччя. Ще в IV сторіччі з’явилося так зване «Видіння Павла», започаткувало розвиток цілого кола ірландських легенд про відвідини Пекла та Раю. Вже в XII сторіччі було написано славетне «Видіння Тунгдала», герой якого після своєї смерті потрапив до Пекла, однак повернувся на землю, щоб оповідати людям про неодворотність Божої відплати.

Серед цих оповідей, або так званих «візій», поема Данте посідає особливе місце. Попередники Поета, античні співці, використовуючи цей сюжет, пов’язували його з мотивом пророцтва, намагаючись перевершити обмеженість людських знань про майбутнє. Християнські автори відкривали завісу невідомого, щоб нажахати людину ницістю її гріховного існування. Все це є і в «Божественній комедії» Данте. Однак є і дещо своє, неповторне. В листі до правителя Верони Кангранде делла Скала Данте пише: «Ціль поеми – вирвати людей, живущих нині, із стану мізерії і привести до стану щастя. Той вид філософії, який у поемі є керівним, це етика, бо ж поема написана і в цілому, і в частинах не для споглядальних цілей, а для дії». І далі: «Предмет поеми – людина, що силою своєї волі, через заслугу або незаслугу, підпадає справедливій відплаті або карі». Саме про людину, про її поривання до щастя, її мізерність та її велич і розповідає славетна поема.

«Божественну комедію» було написано в 1307 – 1321 роках. Це був час, який в історії культури дістав назву Передвідродження. Зростає інтерес до людської особистості, до її земних радощів і сподівань. Поступово починає формуватися новий гуманістичний тип мислення, остаточне становлення якого буде пов’язане з добою Відродження. Однак віра в необмежені можливості людської природи, в неповторність людської індивідуальності зароджується саме тепер. Цей процес і відтворює геніальна поема Данте, що є одночасно синтезом середньовічної культури і прологом до культури Відродження. «Данте являється найвищим виразом, поетичним вінцем та увічненням того, що називаємо середніми віками. Вся культура, всі вірування, всі муки та надії тих часів знайшли вираз у його поемі. Та рівночасно як людина геніальна він усім своїм єством належить до новіших часів, хоча думками й поглядами коріниться в минувщині», – стверджує І. Франко, шанувальник і дослідник Дантової поезії.

Ця своєрідна двоїстість знаходить свій відбиток і в художній манері Поета. Данте назвав свою поему «комедія» за усталеними середньовічними канонами: так називали тоді твори, які починалися сумно, а закінчувалися щасливо. Епітетом «божественна», тобто «прекрасна», поему наділив перший біограф Данте, автор славетного «Декамерона» Дж. Боккачо.

Композиція поеми є складною і одночасно довершеною. За її основу Данте бере цифру «З» та похідні від неї. Відомо, що уявлення про магічне значення чисел існували з прадавніх часів. Ще з дитячих казок ми пам’ятаємо трьох братів, три шляхи, які відкриваються перед героєм… Майже в кожній язичницькій міфології є образ світового дерева, будова якого мала відтворювати структуру космосу. І знову зустрічаємо цифру «З». Коріння дерева – потойбічний світ. Стовбур – Земля, гілля – Небо. Потрійним є і вимір часу: минуле – сучасне – майбутнє. Або: предки – сучасники – нащадки. За часів середньовіччя магічний зміст цієї дивної цифри розширюється, поєднуючись із святою Трійцею. Як символ всього, що має своє становлення, розвиток і завершення, «трійка» надзвичайно пасувала до задуму поета. «Божественна комедія» поділена на три частини (кантики) – «Пекло», «Чистилище», «Рай». Кожна частина має 33 пісні, написані терцинами (потрійна рима). З трьох рядків складається кожна строфа. Разом із Вступом кількість пісень в поемі сягає, таким чином, числа 100. Квадрат десяти символізує тут абсолютну довершеність.

Прикладів використання символіки чисел у «Божественній комедії» чимало: у Поета три проводирі по потойбічних світах – Віргілій, Беатріче і середньовічний філософ-містик Бернар Клервоський. Він зустрічається в лісі з трьома звірами, три обличчя в Люцифера, троє сходів ведуть до брами Чистилища тощо. Однак автор не просто наслідує середньовічну літературну традицію з її алегоризмом та схильністю до абстрагування. Перед нами особливий художній всесвіт, створений уявою поета. Власне, кожен майстер художнього слова є творцем поетичних світів. Данте, однак, є ще й поетом геніальним, що поєднує пристрасність почуттів з суворою логікою геометра. Своєю реальністю його космос змагається із світом, що оточує людину. Тут сходить і заходить сонце, сяють зорі, течуть ріки. Ми відчуваємо подих вітру, задушливий в Пеклі, освіжний в Чистилищі, дотикаємо шорсткості поверхні пекельних уступів.

Ця надзвичайна конкретність є притаманною навіть Дантовим алегоріям. У тому ж листі до Кангранде делла Скала Поет підкреслює: «Смисл поеми багатозначний, моральний і анагогічний, тобто надсмисловий, такий, що вище смислу». Кожен твір – твердить Данте – має чотири смисли: буквальний, алегоричний, моральний і анагогічний. Згадаємо першу пісню поеми. Герой опиняється в густому пралісі. Шлях до рятівного пагорба, що ним кінчається страшна долина, Поетові заступають три звіра: пантера, лев і вовчиця. Перед нами одразу розкривається химерний світ багатозначності Дантових образів. Три звірки, виходячи з морального змісту, це є людські пороки: любострастя, гордість і корисливість. В алегоричному плані пантера має означати флорентійську республіку, лев – правителів-тиранів, а вовчиця – папський престол. Найширшим є, проте, анагогічний символ: це сили зла, що перепиняють людині шлях до досконалості. І все ж, якою вражаючою є картина страшної лісової хащі, в якій заблукала самотня людина! Образи Данте живуть і поза алегоричним змістом, який вкладає в них Поет. Ким є, наприклад, Беатріче? Заступницею Поета перед Богом, що намагається врятувати його душу від спокус неправедного життя? Втіленням божественної мудрості, чи, може, прекрасною донною, красу якої Данте оспівував у своїх славетних канцонах? Ця ж багатозначність характеризує і образ Віргілія. Він є улюбленим Поетом автора «Божественної комедії», філософом, четверта еклога якого за середньовічними уявленнями провістила Христа, і одночасно алегорією людського розуму. Має цей образ і свій драматичний мотив. Віргілій позбавлений надії наблизитись до лицезріння Божества, тому таким сумом сповнюється його душа наприкінці мандрівки.

Якщо уявити собі складний каркас грандіозної Дантової споруди, він нагадає нам готичні собори середньовічної Європи з їх пануванням вертикалі, витонченим декором, нервовою спрямованістю до вічного, абсолютного. Космографія «Божественної комедії» спирається на уявлення середньовічної науки про будову космосу та теорію давньогрецького вченого Птолемея. В центрі всесвіту знаходиться нерухома Земля, навколо якої рухається небо, що складається з дев’яти сфер. Є ще десяте нерухоме небо, Емпірей – обитель Божества. Навпроти престолу Троїці на землі розташовано Єрусалим з Голгофою, де було розіп’ято Спасителя людства. То є центр Землі. Пекло, яке має форму зрізаного конуса, знаходиться в земних глибинах. Коли частина ангелів на чолі з Люцифером повстала проти Бога, падшого янгола було скинуто з неба. Він увійшов у землю і застряв там, а від його падіння утворилася воронка, що стала Пеклом. На протилежному кінці цієї ж лінії на поверхні землі розташована висока гора Чистилища. Незважаючи на застарілість наукових уявлень, на які спирався Данте, ця картина своєю довершеною симетричністю вражає й сучасного читача. А щодо застарілості… Деякі дослідники нашого століття, до речі, намагаються зблизити космологію Данте з неевклідовою геометрією та загальною теорією відносності (наприклад, П. Флоренський у роботі «Позірності в геометрії»).

Ким же був творець цього дивосвіту? Народився Данте Аліг’єрі в травні 1265 року у Флоренції. Місту на річці Арно судилося стати батьківщиною багатьох славетних італійців. З Флоренцією пов’язане життя Франческо Петрарки, Джованні Боккаччо, живописців Джотто, Мазаччо, Сандро Боттічеллі, скульптора Донателло. У флорентійській церкві Сан Лоренцо зводить усипальницю рода Медичі геніальний Мікельанджело. Тут було створено й уславлену «Мону Лізу (Джоконду)» Леонардо да Вінчі.

У цьому місті-легенді проходять дитинство та юнацтво Данте. Невдовзі завершилась боротьба гвельфів і гібелінів. Однак відгомін запеклих політичних суперечок ще лунає на вузеньких вуличках старої Флоренції. Родина Данте належала до партії гвельфів, яка орієнтувалася на папство, виступаючи проти гібелінів, прихильників імперської влади. Молодий Данте, однак, мало цікавився політикою, віддаючи перевагу наукам і поезії. Навчався він, ймовірно, в школі правознавства в Болоньї. Про його високу освіченість ми можемо судити, читаючи «Божественну комедію», яка є справжнім компендіумом знань того часу.

У 1292 році Данте створює свою поетичну збірку «Нове життя», написану в дусі школи «солодкого нового стилю». Це – історія юнацького кохання, пристрасного і цнотливого, щасливого і трагічного водночас. Фабула книги є досить прозорою. Дев’ятирічним хлопчиком Данте вперше побачив майже роком молодшу від нього Беатріче, витончена краса якої вразила чутливе серце майбутнього поета. Вже юнаком він зустрів її в церкві, крадькома милуючись вродою прекрасної донни. В цьому коханні для Данте все є важливим: погляд коханої, її легка хода, тендітна постать, наче огорнена присмерковим серпанком. Цілу гаму почуттів викликає і «жорстокість» Беатріче, яка не відповіла на його уклін. Трагічне напруження сягає свого апогею наприкінці оповіді. Смерть прекрасної донни є для поета справжньою космічною катастрофою: «Одчаєм серце повниться до краю». Невеличка повість про розкоші та болі кохання стала першим автобіографічним твором у європейській літературі. Беатріче залишиться музою поета і далі. «Коли в її честь був зведений сонячно-чистий палац «Нового життя», Дантові він здався замалим – замалим і для його надлюдського кохання до Беатріче і до можливостей його, Дантового, духу – так кохана його під арками «Бенкету» проходить до найграндіознішого середньовічного замку «Божественної комедії» (І. Драч).

Після 1295 року Данте розпочав активну політичну діяльність. Був він членом Ради Ста – верховного органу Флоренції, обирався до колегії пріорів, їздив у Рим для дипломатичних переговорів з папою Боніфацієм VIII, ім’я якого ми потім часто будемо зустрічати в «Божественній комедії». У 1300 році Данте, як противник папського престолу, був змушений назавжди залишити рідне місто і зазнати, «як солоно смакує хліб в чужині». Останні роки свого життя поет проводить у Вероні та Равені. Помер він 11 вересня 1321 року.

Навіть цієї невеличкої біографічної довідки вистачить для того, щоб уявити собі нелегкий життєвий шлях автора «Божественної комедії». Людина пристрасна, сповнена великих надій та сподівань, Данте весь час шукає свій «Правий шлях» у світі кривавої ворожнечі, нескінченних політичних чвар, які охопили роздрібнену Італію. Він помиляється, зневірюється і знову намагається дістатися до правди. І завжди зберігає вірність своїм двом музам: Беатріче та Італії, про єдність якої поет мріяв протягом усього свого життя.

Мистецтво Ренесансу, наближення якого провіщала «Божественна комедія», залишило нам чимало портретів митця. Близько 1450 року Андреа дель Кастаньйо включить зображення Поета до циклу фресок, які мали відтворювати приклади людської доблесті. Фігуру Данте героїзовано, підкреслено риси, найбільш поціновані гуманістичною етикою: розум і мужність. Поступово образ міфологізується. Вимальовується гострий профіль, темне обличчя, наче обпечене пекельним полум’ям. Тедео Гадді в Санта Кроче змальовує вже людину цільного і суворого характеру, сильних пристрастей. Несподіваним нюансом доповнює портрет Доменіко ді Мікеліно: суворість поєднується на обличчі Поета-мислителя зі скорботною ніжністю. Фреска його роботи знаходиться у флорентійському соборі Санта Марія Новелла. На ній зображено Данте, увінчаного лаврами. Одягнутий у яскравочервону тогу, він тримає в лівій руці книгу. Правою – Поет вказує на широко відчинену браму пекла. Удалині видно чистилище, а над ним небесні сфери.

Саме таким хотіли бачити Данте шанувальники його поезії. З часом забулися суперечки між гвельфами та гібелінами. Лише фахівців хвилює перехід поета-республіканця на монархічні позиції. Не має зврештою великого значення і яким він був: непоказним чоловічком невеликого зросту, чи титаном з орлиним профілем. Людство століттями створювало образ свого Данте, гідного його поетичного генія. Але ж саме до людства і звертається митець у «Божественній комедії», своєму найграндіознішому витворі. Перед нами, власне, драматична історія загибелі (Пекло), переродження (Чистилище) і відродження (Рай) людської душі. Данте прагне провести читача через страждання і покуту до пізнання вищої істини, допомогти йому, відкинувши внутрішній розлад, зрозуміти сенс свого буття. Таке завдання було під силу лише Поету-пророку.

Одіссея Данте по Пеклу починається ввечері Страсної п’ятниці і завершується в Страсну суботу. Цілу добу провели Данте і його вірний супутник Віргілій у царстві довічного мороку. Час мандрівки вибрано невипадково. За християнською традицією саме наприкінці страсного тижня завершується земне життя Ісуса Христа, який, умираючи на хресті, стає Викупителем людства. Відбувається найвище таїнство – поєднання людської і божественної природи Сина Божого. На фоні цієї грандіозної загадки перевтілення людина залишається із довічними проблемами життя і смерті, спасіння і загибелі.

Саме в цей час і починається пошук Поетом шляху до врятування людства. Земна людина з її почуттями, її радощами і стражданнями потрапляє у світ вічності. Все тут має свідчити про необоротність, незмінність. Ніколи в Пеклі не сходить сонце. Усюди панує довічний морок. Навіть коли на землі день, над підземеллям нависає нічний небосхил. Провідним у зображенні Пекла є образ вічності страждання. Адже грішники не просто терплять страшні муки – вони не мають надії на якісь зміни. Вони самотні у своєму відчаї. Знехтувавши закони добра, грішники відмовились від співчуття та можливості прощення. В художньому світі поеми мотив шляху до досконалості має два ключових образи: рух і світло. Саме ці ознаки майже відсутні в першій частині поеми. Грішні душі назавжди закріплені за своїм місцем страждання. Навіть коли починається їх несамовитий біг, вони рухаються за колом, повертаючись туди, звідкіль починався їх шлях. Власне, переміщуються у просторі лише Данте і Віргілій. Однак навіть вони, долаючи крутий і небезпечний спуск углиб землі, не відчувають наближення до мети. Весь час над ними нависають темні брили, під ногами розкриваються бездонні провалля, шлях перетинають чорні від болота озера, ріки киплячої крові.

Грішні душі в Пеклі розміщені за їх провинами. В переддвер’ї перебувають ті, хто за життя не знав ні добра, ні зла, був байдужим і нікчемним. Мордовані осами і хробаками страждають вони, відкинуті самим пеклом. Не співчуває їм і Данте. Зневажливо дивиться він на їх муки. Переправившись через річку страждань Ахерон, мандрівники потрапляють до першого кола Пекла, Лімба. Тут перебувають душі нехрещених дітей та тих, хто помер до християнства. Серед них Данте бачить своїх улюблених поетів Гомера, Овідія, мислителів та героїв античної старовини. В Лімбі має знаходитись і Віргілій. Так з’являється в «Божественній комедії» тема античності. І знову перед нами зустріч двох епох. Своїм корінням буде сягати античної культурної спадщини доба Відродження. Однак і для Данте греко-римська культура є взірцем довершеності. Поет радісно відчуває свою спорідненість з тим, кого бачить перед собою. Доброчесні душі не відають страждань. Освітлені ясним сяйвом, мудро і спокійно ведуть вони свої розмови. Лімб наче перетворюється на грецький Елісій, блаженну країну краси, щастя і спокою.