Іван Мазепа (1639—1709) — одна з тих знакових постатей української історії, життя та вчинки котрих і сьогодні викликають палкі суперечки. Мало кому випала така цікава й непроста доля за життя та після смерті. Приятель Петра І, один з перших кавалерів найвищого російського ордену Андрія Первозванного — і борець за інтереси Української козацької держави; будівничий величних соборів — і «Юда», відлучений від церкви, підданий анафемі, що проголошувалася з амвонів тих же соборів; неймовірно обережний майстер складних дипломатичних ігор — і людина, що зуміла поставити на карту все і, зрештою, програла найголовнішу й найризикованішу гру свого життя; блискучий світський кавалер у дусі розкішного, неповторного XVII століття, улюбленець жіноцта — і чи не єдиний справді обдарований поет і музикант серед українських гетьманів... Про Мазепу ніколи не забували (хоч як не пригадати пушкінське з «Полтави» «Забыт Мазепа с давних пор...») і прихильники, і супротивники української ідеї. Той, хто прочитає цю книгу, зможе створити свій власний варіант образу гетьмана Мазепи — одного з найколорітніших, найцікавіших українців за всю історію нашої країни.

Поза всяким сумнівом, Іван Степанович Мазепа-Колединськии є однією з найяскравіших, найвидатніших і найсуперечливіших постатей української історії. Крім того, що ця постать визначна за своїм масштабом — політичний діяч, військовий, дипломат, меценат, — мало кому в українській історії випала така цікава й непроста доля за життя та після смерті. Іван Мазепа — одна з тих знакових особистостей, чиє життя та вчинки і сьогодні викликають гарячі суперечки як фахових істориків, так і аматорів, а нерідко — і людей, взагалі далеких від історичних перипетій. Характерно, що вже понад триста років, як помер гетьман, а він і сьогодні викликає найрізноманітніші, полемічно загострені, полярні оцінки —

Осип Курилас. Портрет Івана Мазепи. 1909 р.

«зрадник російського царя», «зрадник і ворог українського народу», «польський шляхтич і таємний католик», «романтичний герой», «видатний патріот України», «непримиренний ворог московського імперіалізму» тощо. Що-що, а забуття (як не пригадати пушкінське, з «Полтавы» — «Забыт Мазепа с давних пор...») гетьманові не загрожуватиме ще дуже довго. Здається, в постаті Івана Мазепи втілився самий дух неспокійної, кипучої, напрочуд колоритної доби, котра недаремно дістала у мистецтвознавців назву «бароко» (від італ. barocco — «дивний», «химерний»). І справді. Приятель царя Петра, один із перших кавалерів найвищого російського ордена Андрія Первозванного — і борець за інтереси Української козацької держави; будівничий величних соборів, що дотепер є окрасою багатьох українських міст, — і «Юда», відлучений від церкви, підданий анафемі, що нерідко виголошувалася з амвонів тих самих соборів; зазвичай неймовірно обережний майстер складних дипломатичних ігор — і людина, що зуміла поставити на карту все і, зрештою, програла найризикованішу й найголовнішу гру свого життя; блискучий світський кавалер розкішного, неповторного XVII століття, улюбленець жіноцтва — і чи не єдиний справді обдарований поет і музикант-аматор серед усіх українських гетьманів.

Довгий час Мазепа був справжнім жупелом для залякування вірнопідданих мешканців російської та радянської імперій. Недарма будь-який український рух у XIX столітті найчастіше називали «мазепинством». У XX столітті гетьмана як універсального антигероя дещо витіснили інші українські діячі — Симон Петлюра та Степан Бандера. Але і про Мазепу ніколи не забували — надто потрібним виявився гетьман і прихильникам, і супротивникам української ідеї.

А головне — незважаючи на все це, багато важливих фактів навіть суто біографічного характеру стосовно гетьмана залишаються дотепер спірними і недостатньо з’ясованими. Сторінками різних науково-популярних, навчальних і наукових видань кочують різні версії року народження Івана Мазепи, а також найрізноманітніші портрети гетьмана, абсолютна більшість яких створена вже після його смерті людьми, які не мали жодного уявлення про зовнішність свого персонажа.

Здавалося б, після величезної кількості лайливої, хвалебної і більш-менш об’єктивної літератури про Мазепу, що з’явилася в XIX—XX століттях, що нового можна сказати про нашого героя? Виявляється, можна. Це блискуче доводять праці про добу Мазепи, створені навітніми дослідниками. Кількість сучасних публікацій, присвячених гетьманові, вимірюється десятками й сотнями. За останнє десятиліття було віднайдено чимало документів доби Мазепи, але і на цьому тлі справжньою сенсацією виглядає повідомлення російської дослідниці Тетяни Яковлевої (зроблене в рамках міжнародної конференції «Україна і сусідні держави у XVII столітті», що відбулася 27—29 травня 2004 року в Санкт-Петербурзі) про те, що в петербурзьких архівах вона натрапила на документи, котрі становлять частину гетьманського архіву Мазепи (який, виявляється, не загинув у Батурині 1708 року, а був вивезений Меншиковим до Петербурга). Зокрема, за останні десять років на своїх дослідників дочекалися десятки листів до українського гетьмана від найвизначніших російських та польських політичних діячів, раніше невідомі віршики, написані гетьманом. Ці документи можуть пролити світло на взаємини гетьмана і Росії, особливо стосовно листування Івана Степановича з канцлером Російської держави Ф. Головіним (блок листування із 114 листів), з іншими аристократами з оточення Петра I.

Завдання ж, яке ставить перед собою автор цієї книжки, значно простіше й складніше водночас. Фаховий історик не знайде тут нових сенсаційних відкриттів, що стосуються життєвого шляху чи політики Івана Мазепи. Звичайний читач (чи то пак «ласкавий читальник» — як зверталися до своїх читачів автори доби українського бароко), беручи до рук книгу про таку постать як Мазепа, вже заздалегідь має перед собою якийсь (більш-менш «світлий» або «темний») образ гетьмана, і навряд чи книжка значною мірою цей образ змінить. Автор намагається лише створити свій власний варіант образу Мазепи — одного з найколорит-ніших, найцікавіших українців яскравої доби бароко (назвами більшості розділів книжки є коротенькі цитати з оригінальних творів української барокової поезії в чудовому перекладі В. Шевчука).

Чи не здається тобі, ласкавий читальнику, що сучасним політикам часто-густо відчайдушно бракує колоритності? Що, незважаючи на дбайливо створювані колективами найманих іміджмейкерів образи, більшість сучасних українських і світових «державних мужів» позбавлені тонкого розуму, могутньої сили, внутрішньої краси та справжньої харизми? На тлі титанічних постатей примхливої доби бароко наші сучасні політики дуже схожі на сірих, дрібних «останніх людей, чий рід незнищенний, мов блохи» (здається, так говорив Заратустра-Ніцше), занепокоєних власною (часто примарною) величчю, мізерними пристрастями та інтересами. Що їхні досягнення і втрати важливі лише для них самих, і в них не відчувається того холодного, залізного подиху невблаганної Долі, котрим позначені величні перемоги і жорстокі поразки, ба навіть злочини, великих людей тієї епохи, коли жив герой цієї книжки...

Книга створювалася для широкого читацького кола, і тому автор вирішив відмовитися від посилань та складного бібліографічного апарату, що використовується в науковій літературі. Але наприкінці видання наш ласкавий читальник, якщо він всерйоз зацікавиться темою, знайде список основних джерел, а також наукових і науково-популярних праць, використаних автором.

При створенні Додатка автор керувався бажанням подати не надто відомі широкій читацькій аудиторії джерельні матеріали стосовно свого персонажа. Особливу цінність для розуміння багатьох рис Мазепи — людини і політика — становить великий лист найближчого соратника гетьмана Пилипа Орлика до митрополита Стефана Яворського, написаний в 1721 році. Вперше опублікований у відомому журналі «Киевская старина» в 1862 році, він дотепер не втратив своєї цінності і неодноразово друкувався дослідниками епохи Мазепи. Проте широкому читачеві він і сьогодні не досить добре відомий, адже публікувався переважно в суто наукових виданнях, що виходили невеликим накладом. Щоправда, наш ласкавий читальник має зважити на одну важливу особливість цього твору — фактично це покаянний лист, написаний у хвилину відчаю, звідси вельми тенденційні моменти, які впадають в око при уважному прочитанні.