© Б. Є. Ложкін, 2016

© С. Лисенко, художнє оформлення, 2016

* * *

Моїм батькам

Передмова

Серпень 2015-го. Третій рік економічної кризи, що поглиблюється. Другий рік війни за незалежність – нашої Вітчизняної війни. Другий рік, як я очолюю Адміністрацію Президента України.

Моя дружина, Надія Шаломова, раз у раз питає:

– Я не бачу тебе тижнями. А де результат твоєї праці?

Де реформи – одне з основних питань, яке ми обговорюємо. Все, як і в будь-якій українській родині.

Мій робочий день починається о десятій ранку. Закінчується – о другій-третій ночі.

Президент працює ще більше. Причому у більш виснажливому режимі – йому доводиться багато їздити країною і світом. Раз на місяць, а то й частіше, він буває на лінії фронту.

Де результат нашої праці?

Що в нас вийшло, а де ми припустилися помилки?

Коли у червні 2014-го Петро Порошенко запропонував мені очолити його адміністрацію, я взяв на роздуми кілька днів. У минулому ми були бізнес-партнерами. Наші погляди на те, що відбувається, співпадали з більшості питань. Я вважав, що зможу виконувати обов’язки глави адміністрації як мінімум не гірше, ніж будь-який інший відомий мені керівник.

Я розумів, що ситуація погана. Однак уся глибина проблем, що стоять перед Україною, відкривалася мені лише із зануренням у матеріал.

Країна, населена дивовижними людьми – самовідданими, талановитими, сміливими, – зазнає найсерйознішого випробування у своїй новітній історії. Стара держава функціонує дедалі гірше. Побудова нової тільки починається. За рік з’явилися лише окремі її елементи – поодинокі острівці в морі неефективності, інертності й корупції.

Коли Надія запитує, заради чого я затримуюся на роботі за північ, я відповідаю:

– Україна воює. Уяви, що мене призвали до армії.

Завдання виявилося набагато складнішим, ніж я гадав, але я не шкодую про рішення піти на держслужбу.

Якось я запитав Джонатана Пауелла, що обіймав аналогічну моїй посаду в команді британського прем’єра Тоні Блера, якою головною якістю має володіти chief of staff^[1] політичного лідера.

– Він повинен уміти говорити «ні», – відповів Пауелл.

Я вмію наполягти на своєму. Вмію створювати й перебудовувати складні структури. За той час, коли я перебуваю біля самої вершини владної піраміди, я навчився ідентифікувати й вирішувати проблеми, про існування яких не підозрював. Цей досвід, без перебільшення, є унікальним. Буде нечесно – і перед Україною, і перед її союзниками й друзями, – якщо це знання не вийде за межі вузького кола моїх колег, соратників та опонентів.

У рішення написати цю книжку є й інший мотив. 2014 року Україна стала однією з найважливіших країн світу. Її більше не плутають з Росією. Весь світ знає, що Україна веде боротьбу за незалежність від імперії, за право самостійно визначати свою долю, за перемогу міжнародного права над правом сили. Україна є, у цьому вже ні в кого немає жодних сумнівів. Але – яка вона? Та чи можна з нею мати справу?

Ось як я відповів би на ці запитання.

Україна – це європейська політична нація. Вона і стара й молода водночас.

Україна – така ж, ну або майже така ж давня, як будь-яка європейська країна. Найдавніші сторінки її історії – як і у випадку Франції, приміром, – написані давньогрецькими колоністами, що опановували ойкумену в середині першого тисячоліття до нашої ери. У шкільних підручниках з української історії стільки ж розділів, скільки й у підручниках будь-якої іншої європейської країни.

Україна – одна з наймолодших європейських націй.

Розпад СРСР, ключову роль в якому відіграв український референдум про незалежність у грудні 1991 року, відкрив світові країни, культури й народи, про існування яких було відомо лише фахівцям. Для багатьох це відкриття було шоком. Згадайте промову Джорджа Буша, виголошену 1 серпня 1991 року в Києві. Президент США застерігав український політичний клас від спокус «самовбивчого націоналізму, породженого міжнаціональною ненавистю».

Британський історик Ендрю Вілсон назвав Україну «несподіваною нацією». І хай поява на мапі Європи нової країни дійсно для багатьох була несподіванкою – вона точно не була випадковістю.

Україна – найбільша в Європі країна, в якій розмовляють різними мовами і відвідують храми різних конфесій. У 1990-х – 2000-х вона одночасно зазнала декількох трансформацій: політичної (демократизація), економічної (перехід від адміністративно-командної моделі до ринкової), державної (утворення основних інститутів незалежної держави) та національної. «Нація – це етнос, який бере відповідальність за самого себе», – сказав якось автор грузинських ліберальних реформ Каха Бендукідзе. На мою думку, Революція гідності 2013–2014 років стала фінальним акордом становлення сучасної української нації.

Я народився й виріс в Українській РСР, тісно інтегрованій у загальносоюзні відносини і структури, а досяг успіхів у незалежній Україні. Історики й публіцисти називають Україну 1991–2013 років Третьою республікою. Першою була Українська Народна Республіка, проголошена 1917-го й знищена Червоною армією 1919-го. Другою – Українська РСР, одна із засновниць Організації Об’єднаних Націй.

Революція гідності показала, що завдання створення політичної нації в Україні вирішене. Завдання Четвертої республіки – побудувати сучасну державу й потужну економіку, забезпечити консолідацію та стале функціонування української демократії.

Один з адресатів цієї книжки – світове співтовариство. Я хочу довести, що в України є майбутнє, показати, яким я його уявляю, й розповісти, що саме робиться й має бути зроблене для того, щоб майбутнє було досягнуто.

Україна потребує союзників та друзів. Чесність – найкраща політика. Я не бачу сенсу ні применшувати труднощі, ні перебільшувати досягнення. Ключовий факт очевидний: незважаючи на крах Третьої республіки і підступний удар у спину від «стратегічного партнера», Україна встояла. Тисячі українців загинули, десятки тисяч поранені, окуповано Крим і частину території на сході, рівень життя відкинутий на десятиріччя назад – і все ж таки ми встояли.

Чи стане політичний клас у рівень з найважчими завданнями реконструкції країни? Ключова тема в наших дискусіях з партнерами по правлячій коаліції – темпи й глибина реформ. Частина еліти, що програла і яку разом з Януковичем скинув Майдан, безнадійно дискредитована, молоді політики поки що не становлять загрози для тих, хто прийшов до влади після революції, тому ті, хто обійняв командні посади в державі, не схильні драматизувати ситуацію. «Куди поспішати? – запитують досвідчені політичні бійці. – У 1990-х Україна пережила й не таке – і нічого».

Вважаю заспокійливі аналогії з 1990-ми вкрай небезпечними. Слабкість Третьої республіки була поміж іншим запрограмована надто повільними й непослідовними реформами позаминулого десятиріччя. Замість сучасного ринкового капіталізму наші попередники збудували нестійку, несправедливу й неефективну олігархічну модель. Ми в жодному разі не повинні повторити їхні помилки.

Ця книга – не campaign biography і не політична автобіографія. Я не бачу себе в публічній політиці і не вважаю за необхідне ретушувати свій образ для майбутніх політичних битв. Моє завдання – розповісти про глибоку трансформацію, яку переживає Україна. Цьому задуму підпорядкована й структура книги.

У двох перших розділах я розповідаю про себе і про події, які зробили Україну такою, якою вона є зараз. Перший розділ («Смак влади») присвячений подіям 2013–2014 років, коли українське суспільство знайшло в собі сили скинути ненависну владу, а автор – несподівано для себе – включився в роботу з будівництва нових державних інститутів. Другий («Без мапи») – це коротка історія Третьої республіки крізь призму моєї особистої долі.

Україна не вистояла б у сутичці з набагато сильнішим супротивником, якби не готовність її громадян жертвувати всім заради захисту Батьківщини. Третій розділ («Революція цінностей») присвячений бійцям, волонтерам, громадським активістам. Їхня жертва – це справжній атестат зрілості, підтвердження того, що в Україні склалась сучасна політична нація.

Президент Петро Порошенко ввійде в історію як лідер, який у найчорніші дні 2014–2015 років відстояв суверенітет України. Глибокий аналіз цього періоду – справа майбутнього, я ж вважав за необхідне дати короткий нарис перших півтора року його президентства (розділ четвертий «Пан Президент»).

Крах режиму Януковича та воєнна агресія проти моєї країни показали неспроможність багатьох державних інститутів. Їх перезавантаженню й кадровому оновленню присвячені п’ятий і шостий розділи («Побудова сучасної держави» і «Спецназ реформ»).

Політичну й економічну структуру, що склалася в Україні у 1990-х – 2000-х роках, часто називають олігархічною. Це не публіцистичне перебільшення, а серйозний обмежувач, що перешкоджає модернізації країни. Про масштаби проблеми та про шляхи її подолання – сьомий розділ («Сутінки олігархів»).

У перші десятиліття незалежності Україна не змогла створити успішну модель економічного розвитку. У восьмому розділі («Українська економіка: що пішло не так») я аналізую причини відносного відставання країни від наших сусідів, у дев’ятому («Боротьба за реформи») розповідаю про те, як забезпечити успіх і незворотність радикальних реформ, які створять передумови для стійкого і динамічного економічного зростання.

Україна зробила свій геополітичний вибір у надзвичайно непростий історичний момент. Європейський Союз, з яким вона зв’язала себе Угодою про асоціацію, перебуває в пошуку оптимальних моделей поведінки відразу в декількох ключових сферах життя. Про те, що Україна, яка відповідає сама за себе, – це не тягар, а підмога для будівництва спільного європейського дому, я пишу в десятому розділі («Повернення в Європу»).

Якби три роки тому мені хтось сказав, що українці гинутимуть під російськими кулями й снарядами, я б тільки покрутив пальцем біля скроні. Жахливі фантазії літераторів-маргіналів стали дійсністю. Одне з ключових завдань українського державного будівництва – дати переконливу відповідь на виклик, кинутий Росією. Одинадцятий розділ («Загроза зі Сходу») описує мій підхід до вирішення цього завдання.

Роботу над книгою я закінчив у січні 2016 року. Мені неодноразово хотілось доповнити її, врахувати більш пізні події, але ситуація в країні розвивається так стрімко, що, наздоганяючи новини, я ніколи не зміг би поставити крапку.

На завершення я хотів би подякувати всім, без кого не було б цієї книжки.