У творі йдеться про важке життя у сиротинці, яке відчуває на собі дівчинка Наталя після того, як її взято від батька-пияка. Проте своїм оповіданням Б. Грінченко хотів повідомити читачеві не тільки це. Твір містить своєрідний підтекст, який простежується, коли уважніше вдивитися у денний розпорядок дитячого будинку та до відчуттів дівчинки.
«Селючка!» - дразнять її інші діти точно так само, як в часи письменника, пануюча нація називала українців, ставлячи на них таке клеймо. Більш явно цей підтекст вимальовується, коли Наталю вчать незрозумілої їй мови, слова якої викривлюють суть тих речей, які дівчинка звикла ними називати, говорячи рідною мовою.
«адже думала вона, що «орать» - це на полі орати, а сьогодні її вилаяно дурною й сказано, що це значить – репетувати; або от учора: вона думала, що «рожа» то квітка така, а їй кажуть, що це – пика…»
От і не забарився результат такого промивання мізків, як у Грінченкової Наталі, так і в українського народу під постійним тиском російської влади:
«І потроху Наталя зовсім перестала вірити своїй голові; вона вірила тільки тому, що скаже вчителька(читай - Росія), а своя думка в неї замирала, перестала жити, працювати. Дівчина справді ставала дурною.»
Такого результату хотів суб’єкт маніпулятивного впливу, таким і його об’єкт сприймався в очах решти. Героїня, оточена чужими людьми, жалкує за своїм нужденним життям в селі, адже там мала найголовніше – свободу. А тут, під гнітом, усю волю та впевненість у неї забирає дзвоник – своєрідний символ диктатури.
«Дзвоник будив її – вона вставала, кликав снідати – вона йшла, велів учитися – вона вчилася, випускав з класу після лекції і знову наказував сідати – вона слухалася».
В результаті такого постійного тиску особистість головної героїні деградує.
«І вона жила дивним життям: життям без своєї волі, без надії».
Фактично жила рефлексами, а дзвоник діяв на неї, немов на собаку Павлова. Через нього у дівчинки з’являється нав’язлива думка звести рахунки з життям,
«тільки почує вона дзвоника, зараз їй згадується колодязь і глибоко-глибоко блищить у йому вода».
Чіткої кінцівки оповідання не має. Автор ніби не знає, що трапиться з його героїнею у майбутньому точно так само, як не знав, чи звільниться Україна з-під російського гніту.