Відень, 2 лютого 1904 року

«Здається, це не закінчиться ніколи. Я вкотре прокидаюся серед ночі і відчуваю тільки одне – крижаний страх, що паралізує моє тіло. Я не здатен ворухнутись щонайменше чверть години і тільки мовчки дивлюся в темну порожнечу над собою. Потім стає трохи легше, і я намагаюся не думати про свій сон. Він сниться мені так часто, що я пам’ятаю всі ночі, коли не снив. З осені, відколи розпочався цей суцільний кошмар, таких ночей було декілька – перед Різдвом та посеред минулого місяця. Решта ночей труїлися цим сновидінням.

Здебільшого, у моїх снах все відбувається однаково. Змінюються лише деталі, як декорації у якомусь театрі жахів. Найчастіше я прямую кудись темною безлюдною віденською вулицею, коли ж раптом відчуваю, що хтось іде слідом. Я озираюся, але в темряві можу вирізнити тільки силует. Я зупиняюсь, і той, хто позаду, також завмирає на місці. Я йду, і він також продовжує йти. Я починаю бігти, і він робить те саме. Згодом відстань між нами скорочується настільки, що я чую дихання незнайомця. Невдовзі він хапає мене за плече і стискає з такою силою, що я кричу від болю. Потім усе моє єство пронизує відчуття неминучої смерті. Жахливої смерті. Я відчуваю, що незнайомець не пожаліє мене і підбере найжорстокіший спосіб убивства. Мені хочеться запитати, що я такого заподіяв йому? Чому він мене переслідує? Чим заслужив я свою смерть? Проте сил більше немає. Здається, лише за секунду до того, як він почне жорстоко мене вбивати, я прокидаюсь.

Коли минає крижане заціпеніння, встаю і готую чай. До світанку ще досить довго, але я знаю, що заснути вже не вдасться. Коли зникає тваринний страх, навіяний сном, на зміну йому приходить порожнеча і тиша навколо. В такі миті мені хочеться жити десь поруч галасливих кнайп, де за вікном до самого ранку не стихали б п’яні голоси. Але тут, на Мурлінгенгассе поряд тільки в’язниця і такі самі понурі будинки, як мій. Ця тиша починає до болю стискати голову.

Щойно починає світати, я похапцем збираюся й, попри те, що в конторі маю з’явитись тільки о восьмій, поспіхом виходжу з дому. І так уже декілька місяців. Що зі мною, чорт забирай? Скільки я ще витримаю цих безсонних жахливих ночей?…

Вкотре пригадую свій візит до лікаря. Він тільки розвів руками і порадив переїхати. А може, справді? Скажімо, десь у провінцію? Можливо, там мені перестане снитися ця чортівня?…»

Якуб Німанд швидко закрив і заховав свого щоденника. В контору увірвався його колега Пауль, веселий здоровань, закутаний у теплий засніжений кожух. Його великі, як у трубача, червоні від морозу щоки сяяли здоров’ям і щоразу підстрибували догори в привітній усмішці.

– Ти, як завжди, раніше за мене! – вигукнув він, звільняючи шию від довгого теплого шарфа, на якому вмирали від тепла сніжинки. – А я все ніяк не міг відірватися від коханої! Думав, уже запізнюсь і отримаю чортів від старого кажана. Але ні, встиг!..

Він гучно реготнув і, знявши кожуха, вмостився за свій стіл. Якуб з деякою заздрістю глянув на нього. Пауль і він служили помічниками нотаріуса в конторі Макса Флідермана. Це шефа Пауль щойно обізвав «кажаном», дещо перекрутивши його славне австрійське прізвище.^[1] Самого ж Якуба він полюбляв називати паном Йїмандом, замість Німандом, стверджуючи, що так його прізвище стає більш вагомішим і привабливішим для клієнтів контори.^[2]

Робив це Пауль без жодного зла, по-доброму кепкуючи над блідим худорлявим колегою, якому словосполучення «пан Ніхто» пасувало якнайкраще. Заздрість допікала і дратувала Якуба, тому, побоюючись виказати це паскудне своє переживання, він поспішив втупити погляд у папери, обмежившись декількома словами про важкий тиждень, погоду і побажанням Паулю гарної роботи сьогодні. Той відмахнувся і знову вголос згадав свою кохану, яка не тільки вранці, але і ввечері без упину спонукала його до любощів.

Якуб не витримав і запалив цигарку. Тут він помітив, що руки його дрібно тремтять – чи то від недоспаної ночі, чи то від цих гарячих розповідей колеги. За кілька хвилин спазми в шлунку нагадали, що сьогодні він забув про сніданок, і, роздавивши недопалок, Якуб ще нижче схилився над документами. Вочевидь, і збліднув ще більше, бо Пауль одразу ж поцікавився, чи все гаразд. Якуб кивнув і навіть скривив усмішку. Говорити не хотілося, бо голос його точно викаже.

Німанд пригадував, як одного разу побував у Пауля вдома, коли треба було забрати й віднести в контору чийсь тестамент. Його коханка, пишногруда білявка з палким поглядом і чутливими губами, незважаючи на присутність в домі сторонньої людини, не могла відірватись від Пауля. Сидячи поруч з ним на канапі, вона без упину гладила того по плечу і волоссю, поправляла йому сорочку і, здавалось, понад усе хотіла, щоб Якуб чимшвидше забрався під три чорти. Відмовившись від чаю, хоч і змерз, як собака, Німанд тоді так і зробив. При цьому був певен, що, як тільки за ним зачинилися двері, ці двоє накинулись одне на одного, мов звірі.

За чверть години в контору зайшов Флідерман. Пауль одразу ж підморгнув Якубу, мовляв: «Пам’ятаєш, що я назвав його кажаном? Правда, схожий?». Німанду вперше за добу стало смішно. Шеф мав якийсь чудернацький темний плащ з великими вставними плечима, що справді робило його схожим на кажана.

– Ви в доброму гуморі, пане Німанде? – одразу ж зреагував шеф. – Давненько я вас таким не бачив.

Сам він, схоже, встав не з тієї ноги сьогодні.

– Пробачте, – мовив Якуб і знову низько опустив голову.

Флідерман тільки нервово махнув рукою і заходився розстібати своє дивакувате пальто. Роздягнувшись, він розтер долонями обличчя і вмостився за свій стіл.

– Остопаскуділа ця зима, – видихнув шеф і замість паперів розгорнув перед собою якусь газету. Кілька хвилин в конторі панувала тиша, аж раптом Флідерман голосно вилаявся. Підлеглі з подивом глянули на нього.

– Я знав цю дівчину… – промовив шеф, тицьнувши пальцем у газетну шпальту: – Жила неподалік…

Флідерман простягнув Паулю свіжий номер газети «Wiener Zeitung».

«Брутальне вбивство в центрі Відня, – упівголоса прочитав той, – близько півночі на Планкенгассе було знайдено труп молодої дівчини. Тіло було оголеним. На ньому виявили численні сліди від ударів ножем… Загиблою виявилась 17-річна донька шеф-інспектора віденської поліції Ріхарда Штальмана, Амелія…»

– Приємна була дівчина. Старанна, порядна… Гордість свого татуся, – сказав Флідерман і знову вилаявся.

– Для поліції тепер справа честі знайти вбивцю, – зауважив Пауль, повертаючи шефові газету.

Флідерман стенув плечима.

– Вочевидь.

Після цього слова шеф утретє вилаявся і таки взявся нарешті до роботи.

По закінченню робочого дня вони, здавалось, забули про цей випадок, і тільки Німанду жахлива новина в «Wiener Zeitung» не йшла з голови. Попрощавшись із шефом і Паулем, він вийшов на вулицю і чимдуж попрямував до зупинки трамвая.

Вечірній мороз одразу ж підібрався йому до незахищеної шиї, і Якуб мусив втягнути голову в плечі, зсутулившись при цьому більше, ніж сутулився завжди. Відень, засипаний снігом і осяяний численними ліхтарями, міг би видатися казковим, але Німанду було зараз плювати на сентименти. Багато років тому, коли він уперше опинився тут, йому перехопило подих від захвату. Місто вразило його. Тоді також була зима, щоправда, не така сніжна, як цьогоріч. Проте шпилі собору Св. Стефана так само впиралися в самісіньке небо, і так само розкошувала золотом Опера. Вранці, коли відкривалися пекарні, місто наповнював аромат свіжої випічки, а вечори сяяли дорогими салонами і рестораціями. Столиця підкорила його, але, не принісши відтоді особливого щастя, згодом стала для Якуба такою ж буденністю, як і контора, в якій він служив.

Світ перед очима раптом захитався, і Німанд з жахом відчув, що втрапив на дитячу ковзанку. Безпомічно змахнувши руками, він гепнувся просто на гладенький лід, задерши ноги так високо, що встиг побачити власні кепсько начищені черевики. Виглядало це досить кумедно, тому довкола одразу ж задзвенів дитячий сміх. Якуб, щоб підвестись, мусив перевернутися на живіт, а потім спертись на лікті. Сміх довкола не вгавав, тому він, щойно опинившись знову на ногах, чимдуж подався геть від цього місця, прислухаючись до тупого болю в попереку. Між тим, цей трафунок змусив Якуба роззирнутися і зауважити, що зараз він знаходиться на Планкенгассе, якраз на тій вулиці, де напередодні було вбито доньку шеф-інспектора поліції. Більшість перехожих, очевидно, про це не знали, а хто знав, той встиг забути. Якуб несподівано заціпенів на місці… Німанду пригадалися сни, в яких вбивали його самого. Здається, в одному з них незнайомець наздоганяв його саме тут.

– Ich habe Angst…^[3] – прошепотів Якуб, відчуваючи, як усе його тіло охоплює жар, хоч перед тим було холодно.

В цей час за спиною почувся розпачливий хриплуватий крик:

– З дороги, дурню! Стережись!

Тільки тепер Німанд зрозумів, що стоїть просто посеред вулиці. Озирнувшись, він побачив, як по слизькій дорозі прямісінько на нього летять велетенські сани, запряжені четвіркою коней, а візник відчайдушно тягне на себе повіддя, намагаючись зупинитись. Втім, марно… Якуб зрозумів, що не встигне зійти з місця, і просто заплющив очі.

Раптом хтось грубо вхопив його за плечі і з силою жбурнув на узбіччя. Вдруге за сьогодні йому випала можливість побачити над собою власні черевики. Сани прогуркотіли поруч, всього за кілька цалів^[4] від нього.

– Щоб ти здох, сучий сину! – загорланив на прощання візник, і екіпаж зник за рогом.

– Що ви в дідька робите? – почулося збоку.

Чоловік у застебнутому наглухо пальті лежав поруч і з подивом дивився на Якуба. Очевидно, це був його рятівник.

– Хай вам грець! – промовив він, встаючи з землі. – Якщо хочете накласти на себе руки, то робіть це деінде, а не прямісінько біля мого дому.

Коли обидва підвелися, чоловік роззирнувся, шукаючи свого капелюха. Той лежав посеред вулиці, безнадійно розтоптаний кінськими копитами та полозами саней. Власник цієї речі тихо вилаявся і махнув рукою.

– Дідько з ним, – додав він.

Якуб підняв із землі свого капелюха й простягнув його рятівникові.

– Ви що, жартуєте? – зареготав раптом той. – Та в мене їх до бісової матері.

Німанд, відчуваючи всю дурнуватість цієї ситуації, густо почервонів. Його заціпеніння минуло, але він усе ще не міг промовити ані слова.

Чоловік поруч тим часом сягнув до кишені пальта і добув звідти срібний портсигар.

– Ви палите? – запитав він Якуба.

Той кивнув.

– Пригощайтесь…

Діставши по цигарці, чоловіки полегшено закурили.

– Тут якесь прокляте місце, – промовив незнайомець Німанду, махнувши рукою з запаленою цигаркою туди, де лежав понівечений капелюх. – Вчора тут знайшли мертву дівчину. Десь там, де ви стоїте, добродію…

Якуба несподівано затрясло, мов у лихоманці, причому так сильно, що цього не вдалося приховати від співрозмовника.

– Вам зле? – стривожено запитав той. – Воно, звісно, й не дивно…

Німанд спробував жестом показати, що з ним все гаразд.

– Ось що, добродію, гадаю, нам слід зайти до мене. Чарка доброго коньяку нам обом не завадить, – сказав чоловік. – Тим більше що ми справді стоїмо ледь не на порозі мого дому.

Він вказав на акуратні, посипані піском сходи, що вели до триповерхової кам’яниці. Зійшовши по них, господар натиснув на кнопку дзвінка, і за мить двері прочинились. На порозі постала літня служниця.

– Пане Когере! – злякано промовила вона і сплеснула в долоні. – Ви без капелюха?

– Облиште, Грето, – відмахнувся той, – поруч зі мною чоловік, який ледь не залишився без голови.

– А ваше пальто в снігу!.. – продовжила жінка, мовби не почувши його слів.

– Грето, пустіть нас досередини!

– Ой, даруйте, – опам’яталась вона і хутко відійшла вбік.

Невдовзі чоловіки опинились у чималій вітальні, де господар запропонував Якубові крісло поруч каміна. Грета хутко приготувала чай і подала коньяк.

– Що ж, мій друже, – мовив господар, – тепер я хочу переконатись, що ви вмієте розмовляти.

– Авжеж, – нервово сіпнувся Німанд, – вибачте… Я… в мене… чомусь раптово…

– Відняло мову?

– Саме так.

– Буває… Отож, як ви зрозуміли, моє прізвище Когер. Ервін Когер.

– Якуб Німанд, – представився гість, – і я вдячний вам за порятунок…

– Пусте, – посміхнувся Когер, – я радий, що опинився там вчасно.

Якуб тепер міг його добре роздивитися. Господар дому був середнього зросту, мав міцну статуру й привітне обличчя з невеличкою рівною борідкою.

– Тепер скажіть мені, пане Німанде, – посерйознішав Когер, – якого дідька ви стояли посеред вулиці й спостерігали, як на вас мчить ваша смерть? Вам справді набридло жити?

– Ні, – похитав той головою, – жити мені хочеться. Дуже…

Когер запитально глянув на нього і, не відриваючи погляду від Якуба, випив половину коньяку зі своєї чарки.

– Але сталося щось дивне, – продовжив Німанд, – я раптом… заціпенів…

– Як цікаво, – несподівано мовив господар дому.

Якуб здивовано замовк.

– Не дивуйтесь, мій друже, – поспішив пояснити Когер, – це в мене професійне. Бачте, я – психіатр. А психіатри часто дивляться на людей, особливо на тих, з якими щойно познайомились, як на потенційних пацієнтів.

– Ви психіатр?… – перепитав чомусь Якуб.

– Саме так. Але продовжуйте, пане Німанде.

– Мене мучать кошмарні сни, – вичавив із себе Якуб, – точніше, один і той самий сон майже кожної ночі… Сниться, що мене… вбивають.

– Ви впевнені, що саме вбивають? – перепитав психіатр.

– Так, звичайно.

– Ви хоч раз бачили в руках убивці якесь знаряддя?

– Ні, щиро кажучи…

– Тоді звідки ви знаєте, що у снах вас, скажімо, не ґвалтують?

– Бо я точно знаю, що мене вбивають… чорт забирай… Що ви верзете?

Німанд відчув, як у нього починають дрібно тремтіти руки, а далі й здригатися плечі. В очах несамовито запекло, а до горла підкотив гіркий тягучий клубок. Ще мить, і Якуб розридався, мов дитина, а далі, випустивши з рук напівпорожню чарку, осунувся на підлогу. Тут, коли тіло його повністю розслабилось, чоловік заридав так голосно, що у вітальню вбігла перелякана Грета і скрушно заламала свої довгі кістляві руки. Когер знаком наказав їй вийти. Щойно жінка знову зникла за дверима, він розпластався поруч з Якубом і, заклавши руки за голову, вперся поглядом у важку кришталеву люстру над ними.

– То з чим пов’язане ваше заціпеніння посеред дороги, як гадаєте? – запитав він, коли гість трохи затих.

– Мені здалося, я бачив цю частину вулиці у своєму сні, – відповів той, – здається, саме тут мене останнього разу вбили.

– Як цікаво, – знову повторив психіатр.

– І не кажіть. Надзвичайно цікаво…

Якуб, трохи прийшовши до тями, сів на підлогу і підібгав під себе ноги.

– Ви зверталися з цим до лікаря? – запитав його Когер.

– Так. Він порадив мені переїхати.

– Як звали цього фахівця?

– Доктор Крауц, здається…

– Він дурень, цей Крауц.

Якуб мовчки поглянув на свого лежачого співрозмовника.

– Вам потрібна допомога справжнього знавця цієї справи, – продовжив той, – і, здається, я знаю, хто вам зможе допомогти…

Когер підвівся з підлоги і вправними рухами поправив костюм. Тоді підійшов до секретера і хвилину покопирсався в шухляді. Врешті, знайшов там якусь візитку.

– Ось, – промовив психіатр і неквапними кроками повернувся назад, – візьміть…

Якуб звівся на ноги і, взявши картку, мовчки прочитав на ній: «Д-р Зиґмунд Фройд. Психоаналітик. Відень, Бергассе, 19».

– Я чув про пана Фройда, – сказав Якуб уже вголос.

– Так, доктор досить відома особистість.

– Гадаєте, він знайде для мене час?

– Якщо я напишу записку, то знайде, – сказав Когер, озираючись на секретер, у пошуках письмового приладдя. Чорнильниця, пера і папір стояли там на своєму місці.

Психіатр сів за стіл і, трохи подумавши, вивів на аркуші кілька зграбних рядків.

– Впевнений, ваш випадок його зацікавить, – додав він, складаючи свою записку вчетверо. – Завтра п’ятниця… Думаю, о шостій вечора він зможе вас прийняти. Цей час завжди за мною. Ми з доктором щоп’ятниці, від шостої до пів на сьому, п’ємо чай і спілкуємось на професійні теми. Ви, мій друже, підете на аудієнцію замість мене. Сам я, на жаль, не зможу. Вранці попереджу про вас доктора. Тільки не спізнюйтесь, пан Фройд дуже цінує пунктуальність.

– Вельми вдячний, – мовив Німанд.

Він дбайливо сховав до кишені візитку, а потім і рекомендацію Когера. Після цього промовив кілька недолугих слів удячності й попросив дозволу забрати своє пальто.

– Куди ви зібралися, пане Німанде? – здивувався Когер.

– Додому, з вашого дозволу. Я і так завдав вам чимало клопоту…

– Що за дурниці, – перебив психіатр, підводячись з-за столу, – ви нікуди не підете.

– Але ж, пане Когере…

– Ви залишитесь в мене на ніч, – твердо сказав той, – я наполягаю. У вас кепський вигляд, вже не кажучи про внутрішній стан. Як лікар, не можу вам дозволити навіть вийти з цього помешкання.

Господар взяв зі столу бронзового дзвоника й кілька разів сильно ним калатнув. За хвилину в дверях з’явилася служниця.

– Грето, приготуйте, будь ласка, кімнату нашому гостеві, – мовив він. – Пан Німанд люб’язно погодився заночувати в нас.

– Чи може бути кутова кімната на третьому поверсі, пане докторе? – перепитала жінка.

– Та, що поруч мого кабінету?

– Так.

– Звичайно. Гадаю, вона якнайкраще підійде.

– Я вже приготувала її, пане докторе. У мене було відчуття, що наш гість залишиться сьогодні на ніч, – відповіла служниця.

– Ви, як завжди, неперевершені, Грето, – похвалив її господар. – Бачите, пане Німанде, не одному мені здалося, що вам не слід сьогодні повертатися додому.

З цими словами він по-дружньому поплескав свого гостя по плечу.

– Прошу, добродію, ідіть за мною, – звернулась служниця до Якуба.

Той слухняно подався слідом. За спиною він знову почув голос Когера:

– З вашого дозволу, мій друже, я ще зайду побажати вам на добраніч, – сказав психіатр.

Німанд трохи, повернувши голову назад, спробував посміхнутися, але натомість на обличчі в нього з’явилася лиш крива гримаса.

В невеликій, але затишній кімнаті, куди привела його Грета, було дещо прохолодно, але вже відчувався запах нагрітого кахлю.

– За чверть години буде тепліше, – промовила жінка, – я розпорядилася щодо опалення.

Якуб зніяковіло переступав з ноги на ногу.

– Бажаєте чаю? – запитала Грета.

– Ні, дякую… – відмовився гість.

– Тоді призволяйтесь, пане Німанде. Ванна ліворуч по коридору. Там є все необхідне.

– Ви дуже ласкаві.

– Ви наш гість, – посміхнулась та і, зробивши легкий реверанс, вийшла за двері.

Хвилину постоявши на самоті, Якуб укотре роззирнувся, а потім підійшов до вікна. З-за темного скла пробивалися вогні ліхтарів і сірі обриси засніжених вулиць. Тепер місто здавалось безпечним і навіть гарним, як здається гарним хижак у звіринці, коли відвідувачі споглядають його з-за безпечної огорожі. Минув навіть страх, і тільки нервове посмикування ока нагадувало Німанду про пережите.

Він підійшов до ліжка і помацав перину. Вона була м’якою і манила до себе, наче розкішна жінка в пеньюарі. Тягар сьогоднішнього дня і навіть усіх попередніх днів раптом надавив йому на плечі, мов непосильна Атлантова ноша. Якуб і справді зігнувся, ніби з останніх сил тримаючись на ногах. Довелося докласти зусиль, щоб змусити себе одразу не розпластатись на ліжку.

За чверть години в двері постукали і до кімнати обережно зазирнув господар будинку.

– Ще не спите, пане Німанде? – запитав психіатр.

Сам Когер був одягнений у домашній теплий халат, на ногах мав зручні пантофлі.

– Щиро кажучи, ледве стримуюсь, щоб не влягтися, – зізнався Якуб.

– Воно й не дивно, – посміхнувся Когер, – не щодня доводиться таке пережити. Хотів запропонувати вам викурити по сигарі в бібліотеці, але натомість запропоную дещо інше…

Психіатр переступив поріг і зачинив за собою двері. Якуб напружено глянув на нього.

– Ви не боїтеся, що цієї ночі вас знову вб’ють? – запитав господар. – Тобто що той самий кошмарний сон присниться знову?

Від його слів Якуба кинуло в холодний піт. Він устиг забути, що небезпека насправді криється в ньому самому, а не надходить ззовні.

Німанд кивнув.

– Відверто кажучи, лячно, – промовив чоловік так тихо, що ледве сам себе почув.

– Тому, якщо не заперечуєте, я зроблю вам заспокійливу ін’єкцію, – сказав психіатр, – адже сьогодні ви, даруйте, не лише мій гість, але й пацієнт.