Розділ І
Дивні постояльці

Вона шукає пропащі душі і зміцнює,

Просить ласки й осягає її,

Святіша від Вірсавії.

Св. Епіфаній^[1]

Шалені пекучі вітри терзали Малопольщу влітку 1572 року. Вони були сильними настільки, що могли знести не лише подорожнього, який випадково опинився серед поля, але й вершника разом з конем. По таких вітрах завжди чекають бурі, зливи, яка б, удосталь налютувавшись, затихла, але її не було. Тільки дерева виривалися з корінням, і залишені десь випадково багаття миттю розросталися велетенським полум’ям, охоплюючи вогнем усі найближчі околиці.

«Не на добро…», – скрушно хитали головою старці, насмілюючись хіба вистромити носа зі своїх осель. Час від часу знадвору чувся глухий стукіт в стіну. Це вітер люто жбурляв у неї чимось, що підняв із землі подекуди за кілька стай^[2] звідси. Шмат деревини, сідло, заступ, якесь нещасне козеня або навіть теля могли прилетіти будь-якої миті і звідки завгодно. Так тривало вже третій день.

І стільки ж часу у заїжджому дворі, що знаходився за два дні дороги до Кракова, не було нових постояльців. Були ті, що через вітри не могли їхати далі, але й перестали платити господарю за нічліг. Втім власник двору, попри збитки, усе ж мав і вигоду, оскільки задурно своїх гостей не годував, а ті, радше з нудьги, аніж з голоду, їли й пили багато.

Один із них, на ім’я Христоф, наказував приносити їжу й питво йому до кімнати, сам з’являючись серед цих своїх друзів по нещастю вкрай рідко. Хоча й невідомо було, чи він так само, як і решта, поспішав, а чи просто насолоджувався товариством пишногрудої чорнявки, котрій також знайшлося місце у його вузьких покоях. Загорнувшись у брудну діряву ковдру, вона солодко дрімала, підклавши долоні під праву щоку. За вікном люто свистіли вітри, яких, здавалось, було там тисячі, і кожен з них мав свій голос, мов у якомусь диявольському хорі, проте вони наче заколисували цю жінку. Жодної тривоги, жодного неспокою не було на її обличчі, а отже й у її снах.

Христоф, умостившись на стільцеві біля вікна, за яким сірів полудень, не зводив з неї очей, мовби намагаючись вивчити кожну деталь її обличчя, наполовину прикритого розпатланим волоссям, і дослідити поглядом клаптики оголеного тіла, що виднілися з-під ковдри. Хоч, можливо, він чекав пробудження цієї жінки, не бажаючи будити її сам.

Раптом, він зачув чиїсь притишені голоси за дверима і незграбні кроки кількох пар ніг, що, вочевидь, намагалися ступати якомога тихіше. «Авжеж, – подумалось йому, – тим роззявам давно цікаво хто я, хто ця жінка, чим ми тут займаємось і чому не виходимо на люди… Що ж, зараз будуть знати».

Чоловік звівся на ноги і нечутно підійшов до дверей. Хвилину почекавши, він різко повернув ключ у дверях і щосили смикнув їх на себе. За ними виявилось три здивовані мармизи, що належали трьом захмелілим чоловікам, ззовні схожих на волоцюг через свій до краю занедбаний одяг.

Двоє з них, що надмірно спиралися перед цим на двері, не втримали рівновагу і провалилися в кімнату, впавши навкарачки, зробившись при цьому подібними на двійко сполоханих свиней.

– Вітаю, панове, – промовив Христоф, спостерігаючи, як ті згодом мусили з навкарачок стати на коліна, дивлячись на нього знизу вгору, як на ікону або ксьондза, що приготував їм причастя.

– Е-е-е-е… курва… е-е-е… – відповів хтось із них.

– Хотіли тільки запитати, чи не потребує пан чогось, – єхидно промовив той, що лишився на ногах. А потім покосившись убік ліжка, хтиво додав:

– І пані…

– Ідіть в дупу. Усі троє, – коротко відповів Христоф.

– Ги-ги, – засміявся нахаба, – бачить пан, що ми тут всі в однаковому становищі. Нудно всім до смерті, а в пана он яка забавка…

Він знову зиркнув убік чорнявки, що вже прокинулась і дивилася на них широко відкритими зляканими очима.

– То ж чи не набавився бува пан? А якщо так, то може дасть побавитись і нам?

– Кому це вам?

Христоф потайки від них дістав з-за поясу невелику нагайку і заховав її за спиною.

– Нам, – чоловік вказав на двох своїх товаришів, що вже стояли на ногах і так само глипали голодними очима на ліжко, – а також іншим добродіям, що нидіють там унизу…

«Там унизу» – це була невелика смердюча зала, що правила за шинок. Кімната Христофа знаходилась на горищі.

– І нехай пан не турбується. Ми панську любку не скривдимо… – спраглий любощів волоцюга змінив тон і вже тепер по-справжньому вирішив домовитись, – і можемо навіть панові заплатити відкупні.

– Відкупні? – раптом з цікавістю перепитав Христоф.

– Авжеж, авжеж, – закивали головами всі троє прибулих.

– Скільки?

– Е-е-е… – зачухав потилицею промовець, – десять грошів…

– Здуріли, панове? – хмикнув постоялець, – знали б ви які божественні перса ховаються за тим дрантям, яким вона зараз укрита.

– Двадцять…

– Живіт у неї плаский, а стегна пишні. Таких, зізнатися, я ще не бачив…

– П’ятдесят, чорт забирай! – випалив чоловік.

– А чи відомо вам, який гарячий і хтивий рай поміж тих стегон? Яка це палка коханка, що не соромиться жодних любощів?… – провадив далі Христоф, – ні? То будьте певні, що так і є! А ви пропонуєте мені п’ятдесят грошей відкупних? Флорин, трясця вашій матері! Флорин і не менше!..

– Та звідки ж нам знати? – облизавши губи, сказав торгівець, – треба хоч глянути… Глянути, що там, під тим дрантям.

– То дивіться, – Христоф вказав рукою на сполотнявілу від страху жінку, що міцно притискала до себе ковдру.

– І подивлюсь, – прохрипів чоловік, – і подивлюсь… Ану, покажи, кралечко, чи так воно все насправді, як оповів твій коханок…

Він підійшов до ліжка і вже простягнув до неї свої руки, коли ж Христоф рвучко змахнув нагайкою і щосили вперіщив того по спині.

Аж ніяк не чекаючи в пориві своєї пристрасті такої болючої несподіванки, прибулий щосили завив. Утім радше від люті, аніж від болю. Не гаючи даремно часу, Христоф пригостив канчуком його вдруге, цього разу хлеснувши по пиці, а далі з таким же завзяттям заходився періщити двох його товаришів. Усім трьом, врешті, не лишалося нічого іншого, як щодуху дременути з кімнати, завиваючи, мов пси і поміж тим засипаючи кривдника найдобірнішими прокляттями.

Щойно вони зникли, постоялець знову замкнув двері на ключ і, відкинувши від себе канчука, втер з чола піт. Христоф був високого зросту, міцної статури і мав на вигляд близько сорока років. Риси обличчя його були виразні, а погляд дещо колючий і, здавалось, насмішливий. На щоці, над короткою темною бородою тонкою ниткою тягнувся шрам.

– Ти безчесна людина, Христофе! – викрикнула жінка. – Як ти міг?

– Облиш, – спокійно відповів той, – я ж не взяв у них гроші.

– Мене це навіть дивує! – чорнявка відвела від нього погляд і ображено втюпилась кудись попереду себе.

– Замало пропонували…

– Негідник!

На очах у жінки виступили сльози. Глянувши на неї, Христоф зрозумів, що надто далеко зайшов у своїх жартах. Тихо вилаявшись, він перечекав першу хвилю плачу, а тоді промовив:

– Вибач, Софіє.

Вона витерла очі, вгамувала подих, але озвалася тільки за хвилину.

– Навіщо ти влаштував цю виставу? – запитала жінка.

Христоф знизав плечима.

– Хотів їх провчити, а для цього слід було підпустити ближче.

– Хіба ж я не досить натерпілася принижень, Христофе?

Чоловік важко зітхнув.

– Дорога Софіє, на жаль, можу тільки вдруге просити мені вибачити. Так, я справді повівся негідно…

– Гаразд, давай забудемо про це, – вона мовила здавленим, але вже рівнішим голосом, – зрештою, ті негідники отримали те, на що заслуговували.

Чоловік вдоволено реготнув.

– Атож, навряд чи в них ще колись виникне бажання до таких торгів.

Неприємний осад на душі, втім, залишився навіть у Христофа. Йому пригадалось, що кілька місяців тому, коли він зустрів Софію ще на Волині, то пообіцяв їй свій захист у дорозі. Тим більше, що прямувала ця жінка, як і він сам, до Кракова.

Софія була знатного походження, однак рано залишилась сиротою. Згодом, прагнучи отримати освіту, подалась до Неаполя, де найнялася служницею до видатного математика Нікколо Тартальї. Чоловік цей, окрім усього, займався ще й алхімією, астрологією та не гребував чаклунством і, подейкують, знав потаємні секрети людвисарства, завдяки яким міг виготовляти небачені досі потужні гармати, що одним пострілом здатні були покласти пів ворожої армії.

Нікколо Тарталья помер понад п’ятнадцять років тому, але, подейкують, передав знання своїм учням, серед яких була й Софія.

Після смерті вчителя доля її склалася не найкращим чином. Серед найгірших поневірянь був полон у піратів, які продали її туркам у Кафі, звідки вона потрапила до гарему в Бахчисараї. Звідти, на щастя, їй вдалося втекти і пристати до купців, що допровадили її до Речі Посполитої.

– Ти так мені й не зізналась, навіщо тобі до Кракова, – промовив Христоф, умостившись на своє попереднє місце на стільцеві біля вікна, де сидів до появи непроханих гостей, – тебе чекає там хтось? Маєш там родичів? Друзів? Чоловіка?

– Зате я зізнавалась в інших своїх бажаннях.

Відповідь Софії була раптовою, як блискавка, і змусила його на хвилину замовкнути.

– Що таке, Христофе? – дещо насмішкувато запитала вона, – невже ти знітився?

Здавалось, що Софія в такий спосіб хотіла відомстити йому за своє приниження.

– Аж ніяк… – відповів той.

– То в чому річ?

Вона одним різким рухом зірвала з себе ковдру, під якою була цілковито оголеною.

– Ти розповідав про мої стегна, живіт та груди, сам не уявляючи, як вони виглядають. То подивись… То скуштуй їх.

Софія трохи розвела коліна і провела пальцями по своєму акуратному затишному лоні.

– Невже не хочеш?…

– Хочу.

Він простягнув до неї руку і, коли вона подала йому свою, потягнув її до себе. Христофові кортіло побачити її оголеною в повен зріст на ногах. І саме так вона виглядала божественно. Впившись спочатку у її вуста, він згодом потроху опускався цілунками до її шиї, плечей і персів, затримавшись довше губами на брунатних налитих сосках, а далі знову повернувся до вуст.

Між тим її руки вже опинились під його сорочкою, а далі міцно вхопили пояс, мовби прагнучи розірвати його з пристрасті. Ледве стримуючи шал, Христоф підняв її і, пронісши кілька кроків, притис до стіни. Тут, відчувши, що руки Софії вже подолали перешкоду з поясу, за хвилину звільнив собі шлях від одягу і ввійшов у неї одним дужим рухом.

Лоно Софії відгукнулося гарячим і вологим пульсом, жадібно засмоктуючи його плоть з кожним рухом все глибше. Коханці сильно і з насолодою вдарялися в стіну, шалено стогнучи в унісон вітрам ззовні, аж раптом хтось з силою гримнув у двері.

– Не зважай, – благально промовила Софія, ще дужче впиваючись нігтями в його спину.

– Вони виб’ють двері, – відповів їй коханець.

– Плювати, що буде потім. Давай закінчимо!..

– Тоді повернися… – наказав він їй.

Софія миттю сперлася руками на ліжко, підставивши йому пружні розчервонілі сідниці.

– Тільки продовж, продовж… – застогнала вона.

Постоялець за цю мить встиг ухопити зарядженого пістоля, що лежав неподалік від них і звів курок. Після цього знову увійшов у свою коханку. Двері, здавалось, от-от зіскочать з петель, і, щоб цього не сталося, він натиснув на гачок. Гримнув постріл, і удари в двері припинились. Одночасно з цим Софія голосно закричала від останньої найбажанішої хвилі задоволення.

Христоф нахилився й торкнувся губами її шиї.

– А тепер пора, – прошепотів він їй, – з того боку вгомонились ненадовго.

І справді, щойно коханці, долаючи млість у тілі, встигли одягнутися, як двері знову затряслися. Цього разу значно дужче і, здавалось, трималися на місці тільки дивом. Христоф прислухався, намагаючись зрозуміти, скільки за ними нападників. Втім, схоже, тих було аж надто багато. Він глянув на Софію і з подивом зауважив, що вона цілковито спокійна, мовби от-от в цю кімнату ввірветься не зграя розгніваних волоцюг, а натовп усміхнених самаритян.

Він ухопив до рук стільця і щосили жбурнув його у вікно. Шиба розлетілася, і до кімнати увірвався скажений холодний вітер.

– Нам доведеться тікати, – промовив Христоф, – і, на жаль, ось цим не вельми зручним шляхом.

– Дрібниці, – несподівано з усмішкою відповіла Софія.

Чоловік першим переліз через підвіконня і підставив обличчя густому дужому вітру. Донизу можна було спуститися спочатку дахом прилеглої до будинку конюшні, а далі драбиною. Софія, попри свою тендітну зовнішність, виявилась надзвичайно сильною та вправною. Мов гнучка кішка, вона на рівні з Христофом подолала всі перешкоди і спустилася з ним донизу.

Чоловік відчинив конюшню і кинувся до свого коня, що ввидівши господаря, радісно заіржав. Та вже наступної миті тварина злякано нашорошила вуха, зачувши свист і ревіння вітру знадвору. То ласкою, то силою Христофові вдалося осідлати його й вивести з конюшні. Скочивши в сідло, він подав руку Софії. Як виявилось, досить вчасно, бо тієї ж миті за якихось десять кроків від них з’явилися їхні розлючені переслідувачі.

Втім, опинившись на коні, вони побачили перед собою лише темно-сіру пелену, за якою не видно було ані дороги, ані навіть найближчих орієнтирів. Не лишалось нічого іншого, як рушити навмання, проте кінь, незважаючи навіть на гострі шпори, затупцював на місці, не ступивши вперед ані кроку.

Христоф вже збирався зіскочити на землю і зустріти переслідувачів шаблею, але попереду несподівано з’явився ще один вершник. В сутіні виднівся лише його силует і, попри несподівану з’яву, нічого б дивного у ньому не було, однак, попри скажений вітер, жодна частина одягу незнайомця не тріпотіла й навіть не рухалась. Здавалось, просто з-під землі перед ними виросла бронзова статуя. Проте якоїсь миті вершник розвернувся і жестом запросив рушати слідом. Вибору не було. Христоф ще раз пришпорив коня, і той цього разу слухняно виконав волю господаря.

Хоч вершник, який раптово став їхнім проводирем, виглядав досить зловісно, слідом за ним утворювався зручний безвітряний тунель, рухатись крізь який було легко і безпечно. Буревій лютував і далі, проте подорожніх він більше не торкався. Ким був цей дивний незнайомець Христоф і Софія не замислювались. Якщо тому захотілося їх врятувати, то хай буде він хоч дідьком.

Проїхавши так декілька миль, вершник зупинився. Христоф помітив, що вітер також ущух, а під копитами коней виявився рівний битий шлях, отже незнайомець вивів їх куди слід. Вони з Софією ще раз вгледілись у його постать і цього разу вдалося таки роздивитися його риси. Втім, від побаченого подорожніх пройняв жах. Обличчя невідомого було сірого, аж землистого кольору. Складалося враження, що череп просто обтягнули старою змертвілою шкірою. Очі незнайомця були посадженні глибоко всередині, тому очиці здавались порожніми.

Їхній проводир загортався в темний промоклий плащ, з-під якого стриміла шабля без піхов, а над халявою чобота з доброї шкіри виднілось руків’я кинджалу. Очевидно, цьому добродію частенько доводиться вступати в герць.

– Це дорога до Огродинця,^[3] – раптом озвався він голосом, подібним до скреготіння катівської диби, – чи ви збиралися до Кракова?

– Так, але спочатку нам потрібна саме ця дорога, – відповів Христоф, відчуваючи несамовите бажання попрощатися з цим чоловіком, – чи могли б ми якось віддячити пану за наш порятунок?

– Прийде час, віддячите, – відповів той, – будьте певні, я не забуваю своїх боржників. Вдалої дороги!

З цими словами він пришпорив коня і, рушивши, за кілька хвилин зник із виду. Христоф відчув, що його супутниця тремтить чи то від холоду, чи то від страху і, відгорнувши полу свого плаща, накрив її плечі. У відповідь вона притулилася до нього, мов злякана сарна, загнана мисливцями.

Дорога, на яку вказав незнайомець, тягнулася далі рівним полотном, де-не-де продірявленим калюжами, але була затишною, мов стара сорочка. Вітер ущух, світ довкола побілішав. Тільки обламані гілки і навіть цілі дерева, вивернуті корінням догори нагадували про те, що тут лютувала стихія.

Приблизно за десять миль вдалині зависочів гостроверхий замок. Тримаючись своєю основою за скелі, що слугували йому надійною опорою, він здалеку був подібний до велетенського білого орлиного гнізда. Втім, для птахів воно здавалось занадто низьким, а для людей – занадто високим.

– Ми зупинимось там на певний час, – сказав Христоф, коли вони вже минали низькі присадкуваті хатини Підзамчого.

– Хіба до Кракова так далеко? – обережно перепитала Софія.

– Ні, але я маю справу до вельможного пана Яна Фірлея, господаря замку, – пояснив той, і жінка помітила, що говорить він якось непевно.

– Що ж, гаразд, – відповіла вона.

– Окрім того, наш кінь змучився везти двох. Думаю, мені вдасться тут позичити ще одного, – додав Христоф.

– Так, слушна думка…

Обоє зрештою замовкли і мовчали, аж доки не наблизилися до в’їздної брами. Вона була відчинена, і входу ніхто не пильнував. Можливо тому, що власнику твердині, коронному маршалкові та краківському старості Яну Фірлею нікого було боятися на відстані півдня дороги від столиці. Але радше тому, що цей вхід провадив тільки до замкового двору. Будинок господаря містився на окремій скелі, відгороджений від нього глибочезним ровом.

Челядь була заклопотана: кухарки, конюхи, ковалі й теслі сновигали з одного краю двору в інший, час від часу перегукуючись, жартуючи або сварячись між собою. Господар, видно, був людиною дійовою. А можливо, мешканці замку, втішені тим, що вітер нарешті вщух, намагалися якнайшвидше переробити всю необхідну і найпотрібнішу роботу.

Прибулих помітили не одразу. Аж за чверть години до них підійшов замковий вартовий і поцікавився, чого їм треба. Христоф попросив повідомити господаря про їхній візит. Той зміряв гостей недовірливим поглядом і, сплюнувши, побрів кудись убік солдатський касарень. Очевидно, десь там знаходився його старшинник. Ще за годину їх провели нарешті в будинок господаря і залишили у невеликій кам’яній почекальні. Невдовзі до них вийшов господар замку. Ян Фірлей був невисоким на зріст і худорлявим, а проте в усій його поставі відчувалася сила і влада. Риси обличчя мав чіткі, мов різьблені, а погляд уважний і гострий. Христоф і Софія при його появі звелися з місця й схилились в поклоні.

– До дідька церемоніал, – вигукнув раптом Фірлей і розкрив перед Христофом обійми, – радий, що ти завітав. Згодився врешті пристати до мене на службу?

– І так і ні, вашмосць – відповів Христоф, після того, як господар випустив його зі своїх міцних обіймів.

– І так і ні? – здивовано перепитав той. – Це ж як?…

– Найпевніше, служитиму вашій мосці і не служитиму одночасно, – продовжив гість.

– Дідько б узяв цих русинів, – промовив Фірлей і зареготав, – хитрі, як жиди. Прямо тобі ніколи не скажуть… «Служитиму вашій мосці і не служитиму одночасно». Це ж як? Братимеш платню, а сам будеш молодиць грати довколишніх?… Так? Ой, пробачте, ясна пані…

Господар спохопився, згадавши, що поруч з Христофом жінка. Він уклонився Софії і додав дещо винуватим голосом:

– В цій глушині перетворююсь потроху на селюка, але обіцяю в присутності пані бути шляхтичем, як того велить моє походження.

Гостя поблажливо усміхнулася і відповіла, що насправді нічого й не розчула. Він по-шляхетськи представився їй, витискаючи з себе стільки добрих манер, скільки в ньому їх було. Жінка схвально кивнула, даючи зрозуміти, що оцінила його потуги належним чином. Сама вона представилась господарю як Софія Єлецька.

– Що ж, найперше, вам слід відпочити з дороги, а вже потім поговоримо з тобою, Христофе, наодинці, – мовив Фірлей і гукнув ключника.