Сюньове Сульбакен

Розділ перший

Посеред розлогих долин Норвегії височіють пагорби, які від ранку до вечора зусібіч осяває своїм промінням сонце. Люди, що мешкають ближче до підніжжя гір і рідше бачать сонце, називають такі пагорби Сульбакен – Сонячне узвишшя. Дівчинка, про яку тут піде мова, мешкала саме на такому узвишші, і хутір теж називався Сульбакен. Сніг залягав там пізно восени, а танув найраніше – напровесні.

Господарі хутора були гауґіанцями^*, їх прозивали «читцями», бо вони читали Біблію запопадливіше, ніж інші. Чоловік називався Ґутторм, а дружина – Карен. Їхній син-первісток помер, тож вони три роки й ногою не ступали на східну половину церкви, де хрестили дітей. Згодом у них народилася донечка, яку вони хотіли наректи на пам’ять про сина Сюверта схожим іменем, тож доню охрестили Сюньов, більш співзвучного імені не знайшлося. Але мати називала дівчинку Сюньове, бо, доки та була малою, додавала завжди до імені «моя» – «Сюньове моя», їй здавалося, так легше вимовляти. Як дівчинка вже підросла, усі кликали її, як мати, – Сюньове. Навколишні мешканці мали одностайну думку, що, скільки сягає людська пам’ять, не було ще в їхній парохії такого милого дівчати, як Сюньове із Сульбакена.

Ще зовсім крихіткою батьки брали її щонеділі з собою до церкви, хоч дівчинка ще й не розуміла нічого з проповіді, їй здавалося, ніби священик водно лає Бента-Острожника, який завжди сидів під самою казальницею. Але батько наполягав на тому, щоб дівчинка ходила з ними, мовляв, хай звикає.

Мати також погоджувалася з ним, додаючи: «Невідомо, як за нею наглянуть удома, доки ми в церкві». Якщо в господарстві чахнуло якесь ягня, козеня чи порося або занедужувала корова, худібку відразу дарували Сюньове, і тварина миттю оклигувала. Так запевняла матір. Батько не надто йняв тому віри, але чи не байдуже, кому належить маржинка, лиш би дужа була.

На іншому боці долини, біля самого підніжжя високих гір, лежав хутір Ґранлієн – Смерековий схил, названий так через те, що з усіх боків його оточував дрімучий смерековий ліс, чи не найбільший в усій околиці. Прадід нинішнього господаря хутора воював і якийсь час перебував у Гольштайні, який взяли в облогу росіяни. З тієї військової виправи він привіз у своєму ранці чимало дивовижного чужинецького насіння та й посадив навколо хати. Проте з часом рослини вигинули, лише зі смерекових шишок, що випадково затесалися до насіння, виріс густий смерековий ліс, сховавши у своїй сутіні присадибні будівлі. Прадіда звали Турбйорном на честь діда; його найстаршого сина – Семуном, на честь батька. Так і повелося споконвіку, що господарі хутора називалися то Турбйорнами, то Семунами. Однак подейкували, що в Ґранлієні господарям таланило теж навпереміну і не тому, хто звався Турбйорном. Коли в нинішнього господаря, Семуна, народився первісток, він довго вагався, але не посмів переступити родинної традиції, тож назвав сина Турбйорном. З голови йому не йшла думка, чи не можна так виховати хлопця, щоб оминути долю, пророковану людським поголосом. Семун не мав цілковитої певності, однак йому здавалося, ніби він помічає у хлопчиська перші ознаки непокірної вдачі. «Це треба викорінювати…» – сказав він матері. Коли Турбйорнові виповнилося три роки, батько, бувало, сідав з різкою біля нього й змушував скласти на місце розкидані цурпалки, підняти пожбурене горня або погладити кота, якого малий скубнув спересердя. Коли на батька таке находило, матір завжди виходила з хати.

Семуна дивувало, що старшим ставав хлопець, то важче було тримати його в шорах, незважаючи на суворе батьківське виховання. Він рано засадив його до книжки, брав з собою на поле, щоб завжди мати шибеника перед очима. На материних плечах лежав догляд за господарством та меншими дітьми; приголубити синочка й застерегти не робити збитків вона могла тільки зранку, одягаючи малого. Та ще в неділю або на свята, коли родина збиралася разом, вступалася за нього перед батьком. Турбйорн, який завжди діставав позавуш лише за те, що читав б і а як аб, а не як ба, і за те, що намагався відшмагати малу Інґрід, як шмагав його самого батько, думав собі не раз: «Чого ж мене завжди карають, а меншим усе дозволено?»

Перебуваючи цілими днями при батькові й не відважуючись з ним на розмову, Турбйорн став маломовним, зате багато думав. Та якось, коли вони перевертали сіно, йому таки вихопилося з уст:

– Чому на Сульбакені сіно вже висушили й погромадили, а тут воно ще вогке?

– Бо у них більше сонця, ніж у нас…

Тоді хлопчик вперше помітив, що сонячна розкіш, у якій купався Сульбакен і якою він так тішився, призначалася іншим, а не йому. Відтоді він частіше позирав на Сонячне узвишшя.

– Не сиди склавши руки і не витріщайся, – штурхав його батько. – Тут і малому, і великому треба гарувати до сьомого поту, аби було що покласти до рота.

Коли Турбйорнові виповнилося сім чи вісім років, Семун узяв до господарки наймита. Наймит називався Аслак і, незважаючи на свій юний вік, встиг набачитися світу. Того вечора, коли Аслак з’явився на хуторі, Турбйорн уже спав. Наступного ранку хлопчина сидів за книжкою, раптом хтось з нечуваним грюкотом відчинив ногою двері, і до хати з величезним оберемком дров увійшов наймит. Він гепнув дрова додолу так, аж цурпалки розлетілися навсібіч, й застрибав, струшуючи з себе сніг. Підстрибуючи, Аслак примовляв:

– Але й студено, як казала тролиха, вгрузнувши по пояс у кригу.

Батька не було в хаті, мати мовчки змела з долівки сніг і винесла за поріг.

– На що витріщився? – запитав Аслак у Турбйорна.

– Ні на що, – злякано відповів той.

– Бачив півня на останній сторінці своєї книжки?

– Так.

– А бачив, як до нього курки злітаються, лишень згорнеш книжку?

– Ні.

– То подививсь!

Малий слухняно зробив як велено.

– Ото телепень! – буркнув наймит.

Та від тієї миті ніхто не мав такої влади над Турбйорном, як Аслак.

– Нічого ти не знаєш, – якось сказав Аслак до малого, що, як завжди, не відходив від наймита ні на крок.

– Знаю, геть усе аж до четвертої глави, – заперечив Турбйорн.

– Пхе! Ти ж навіть не знаєш про троля, який протанцював з дівчиною до сходу сонця, а тоді луснув, мов теля, яке обпилося квасного молока.

Ще ніколи в житті Турбйорнові не доводилося чути стільки мудрості нараз.

– А де це було? – поцікавився він.

– Як це – де? Звісно, на Сульбакені…

Турбйорн аж очі вибалушив.

– А чув про чоловіка, який продався чортові за пару старих чобіт?

Від зачудування хлопцеві мову відняло.

– Гадаєш собі, де це було? Ге… Теж на Сульбакені. Бач, он там, унизу, де потічок тече… Ой лишенько, погані справи з твоєю християнською наукою, – вів Аслак далі. – Про Карі Луб’яну Спідницю теж, мабуть, не чув?

Ні, нічого такого він не чув. Хоч як швидко працював Аслак, рот йому не замикався. Наймит розповідав і про Карі Луб’яну Спідницю, і про млинок, що меле сіль на дні морському, і про чорта в дерев’яних шкарбанах, і про троля, якому защемило бороду в пеньку, про сімох зелених русалок, які повищипували волосся на ногах у Пера Мисливця, а той спав і ніяк не міг прокинутися, – усе те відбувалося на Сульбакені.

– Що це, на Бога, діється з хлопцем? – стривожилася наступного дня матір. – Від самого світання клячить на лаві й не зводить очей з Сульбакена…

– Так, нині він зайнятий, – мовив батько, який собі при неділі вилежувався відпочиваючи.

– Люди кажуть, ніби він посватався до Сюньове Сульбакен, – озвався Аслак і додав: – Та люди багато чого базікають…

Турбйорн не розумів до пуття, про що мова, однак почервонів мов буряк. Коли Аслак покепкував з його ніяковості, хлопчик зсунувся з лави, взяв до рук катехізис і заходився читати.

– Ага, втішайся словом Божим, – хмикнув Аслак, – бо не бачити тобі Сюньове як своїх вух…

Минуло кілька днів. Турбйорн, гадаючи, що недільна розмова вже забулася, стиха, бо трохи бентежився, запитав у матері:

– Хто така Сюньове Сульбакен?

– Маленька дівчинка, яка колись стане господинею Сульбакена.

– І вона має луб’яну спідницю?

Мама вражено глянула на сина.

– Що це ти вигадав?

Турбйорн відчув, що бовкнув дурницю, і замовк.

– Гарнішої дитини ще світ не бачив, – додала матір. – Такою вродою обдарував її Господь за ніжну й ласкаву вдачу та за старанність до науки.

Так Турбйорнові вдалося вивідати дещо про Сюньове Сульбакен.

Одного дня Семун працював у полі з Аслаком, а повернувшись увечері додому, сказав синові:

– Щоб я тебе більше не бачив з тим наймитом!

А що Турбйорн на його слова й вухом не повів, за якийсь час додав:

– Побачу тебе з ним ще раз, начувайся!

Відтоді хлопчик терся біля Аслака, коли не бачив батько. Та якось Семун застав обох за балачкою, дав синові березової каші й замкнув у хаті. Тепер, щоб поговорити з наймитом, доводилося чекати нагоди, як батька не буде вдома.

Однієї неділі – батько саме був у церкві – Турбйорн наробив бешкету. Вони з Аслаком кидалися сніжками.

– Досить, – заскиглив малий. – Мені боляче! Кидаймо краще в щось інше…

Аслак одразу пристав на пропозицію. Спершу вони жбурляли сніговими кульками в струнку смерічку біля комори, потім – у ворота комори, а тоді – у вікно.

– Не в саму шибку цілься, а в лиштву, – порадив Аслак.

Однак Турбйорн таки поцілив у шибку й зблід.

– Пусте, хто про це довідається? – заспокоїв Аслак. – Прицілюйся ліпше.

І знову посипалася шибка.

– Не хочу більше жбурляти!

Тієї миті з хати вийшла найстарша з його сестер, мала Інґрід.

– У неї кидай! – під’юджував хлопчину Аслак.

Турбйорн, не вагаючись, пожбурив снігом у сестру. Дівчинка розплакалася, з хати на плач вийшла матір і звеліла вгомонитися.

– Жбурляй, жбурляй! – шепотів на вухо Аслак.

Турбйорн уже розійшовся – не спинити.

– Ти геть з глузду з’їхав! – крикнула матір і кинулася до сина, намагаючись його упіймати.

Та де там! Турбйорн утікав, вона наздоганяла – так і гонили подвір’ям; Аслак реготав, матір погрожувала всіма карами на світі. Нарешті таки схопила хлопчиська в сніговій кучугурі й вже занесла, було, руку, щоб добряче відлупцювати неслуха, як той огризнувся:

– А я все одно битимуся! Тут усі б’ються!

Матір, вражена, опустила руки, глянула малому в вічі.

– Знаю, хто тебе цього навчив! – мовила вона, мовчки взяла сина за руку й повела до хати.

Вдома матір також ні словом не озивалася до Турбйорна, зате була лагідна з меншими дітьми, раз у раз казала їм, що скоро повернеться з церкви татко. У хаті ставало щось надто гаряче. Аслак попросився провідати якогось родича. Мати не суперечила. Та коли Аслак пішов, Турбйорн наче аж зростом змалів. Йому нестерпно розболівся живіт, а долоні так спітніли, що позалишалися мокрі сліди на сторінках книжки. Хоч би тільки мама нічого не розповіла батькові! Але попросити її про це малий не відважувався. Йому паморочилося в голові, паволокою застилало очі. Невблаганно цокав годинник: цок-цок, цок-цок! Турбйорн не міг всидіти на місці, його вабило до вікна – подивитися на Сульбакен. Лише він єдиний височів, як завжди, засніжений, огорнений спокоєм, виблискуючи, мов перлина, на сонці; будиночок на його схилі усміхався усіма шибками, цілими й неушкодженими, звісно. З димаря клубочився, весело витанцьовуючи, дим. Там, ясна річ, також готували обід для родини, яка ось-ось мала повернутися з церкви. Сюньове, напевно, виглядала батька, не боячись жодної прочуханки, не те, що він. Турбйорн не знав, чого вчепитися. Охоплений нараз безмежною ніжністю до молодших сестричок, він навіть віддав Інґрід блискучого ґудзика, що йому подарував Аслак. Мала обійняла брата за шию, а він пригорнув її до себе.

– Моя люба крихітко Інґрід, ти не гніваєшся на мене?

– Ні, Турбйорне! Можеш жбурляти в мене снігом скільки тобі заманеться!

Раптом з сіней долинуло гупання – хтось обтрушував з себе сніг. То прийшов батько! Настрій він мав добрий та лагідний, але це було ще гірше.

– То що? – мовив батько, роззираючись навкруги. Турбйорн принишк, дивуючись, як це годинник не зірвався зі стіни. Мати поставила обід на стіл.

– То як тут вам велося? – знову запитав батько, сідаючи до столу й беручи до рук ложку.

Турбйорн не зводив з матері погляду, а в очах бриніли сльози.

– Та-а-а, – мовила мама, щось занадто протяжно, видно було, хоче іще щось додати. – Я відпустила Аслака на день.

«Зараз почнеться», – подумав Турбйорн і ще запопадливіше заходився бавити Інґрід, ніби ніщо на світі його не обходило.

Так довго батько ще зроду не обідав, хлопчик лічив кожен шматок, коли ж дійшов до четвертого, закортіло йому пересвідчитися, скільки разів доведеться загинати пальці між четвертим та п’ятим шматком, і збився з рахунку.

Нарешті батько підвівся з-за столу й вийшов надвір. «Шибки, шибки!» – задзвеніло Турбйорнові у вухах, і він кинув оком, чи цілі ті, що в хаті. Цілі, на щастя, усі до єдиної… Услід за батьком надвір вийшла й матір.

Турбйорн посадив малу Інґрід собі на коліна і сказав до неї так ніжно, аж дівча вражено глянуло на нього:

– Пограймося в «золоту королеву на лужку», хочеш? Сестричці дуже хотілося. Турбйорн заспівав, а самому ноги тремтіли зі страху:

 
Маленька квітко,
Польова чічко,
Послухай!
Як схочеш бути милою моєю,
Розкішного плаща тобі подарую
Із золота й оксамиту,
У перлах і самоцвітах
Лала-ла-тра-ла-ла,
А сонце сяє доокола…
 

Інґрід відповідала:

 
Золота королево,
Перлиста королево,
Послухай!
Не хочу бути милою твоєю,
Розкішного плаща мені не даруй
Із золота й оксамиту,
У перлах і самоцвітах,
Лала-ла-тра-ла-ла,
А сонце сяє доокола…
 

Діти так розбавилися, що й не помітили, як до хати повернувся батько й гостро зиркнув на сина. Турбйорн міцніше притулив до себе сестричку і, як не дивно, не впав зі стільця. Батько мовчки відвернувся. Минуло з півгодини, а він і далі мовчав. Турбйорн готовий уже був зрадіти, але не смів вірити, що все йому так легко минеться. Малий не знав, що й думати, коли батько сам допоміг йому роздягнутися до сну; його навіть знову почало лихоманити від ляку. Натомість батько скуйовдив йому чуба й погладив по щоці. Хлопчик уже й не пам’ятав, коли таке траплялося востаннє. Йому стало тепло й затишно на серці та в усьому тілі, страх миттю розтанув, як крига на сонці. Сам не тямив, як дістався ліжка, а що свою радість не міг вихлюпнути співом чи галайканням, то склав руки на грудях й тихесенько проказав «Отче наш», шість разів з початку до кінця і шість разів з кінця до початку. Уже засинаючи, Турбйорн збагнув, що на всьому Божому світі немає для нього людини, дорожчої за батька.

Наступного ранку хлопчина прокинувся у страху, що його таки покарають; хотів закричати, але не зміг.

Розплющивши очі, він зрозумів, на своє превелике полегшення, що все йому тільки наснилося, і ще зрозумів, що покара таки чекає, але іншого – Аслака. Турбйорн добре знав, чого сподіватися, коли батько міряв кроками кімнату. Кремезний, невисокого зросту чоловік раз у раз зиркав з-під кошлатих брів на Аслака; той, певно, теж відчував, що ось-ось гримне грім. Наймит сидів на днищі великої бочки, то баламкаючи в повітрі ногами, то підгинаючи їх під себе. Сидів, запхавши, як завжди, руки до кишень і зсунувши трохи кашкета на потилицю; густе темне волосся вибивалося жмутками з-під дашка. Наймит ще більше заламував свої завжди скривлені вуста і, нахиливши трохи набік голову, косував на Семуна поглядом з-під напівзаплющених повік.

– Та-ак, вашому хлопцеві таки бракує клепки, – мовив він. – Та гірше те, що коня вашого наполохав троль…

Семун зупинився посеред хати.

– Ах ти ж бісове поріддя! – гаркнув господар так, аж стіни здригнулися, Аслак ще більше приплющив очі.

Семун знову заходився міряти кроками хату. Аслак якийсь час сидів тихо, а тоді озвався, випробовуючи, яке враження справлять його слова цього разу:

– Правду кажу, вашому коневі пороблено!

– Аякже, пороблено! – Семун навіть кроку не сповільнив. – Та кінь лісу боїться! Ти, мерзеннику, повалив дерево просто йому перед носом, тож його тепер поміж дерева й волоком не затягнеш!

Аслак якийсь час мовчки слухав, а тоді знову своєї почав гнути:

– О, віра – то велика сила! Вірте собі як хочете, але дуже сумніваюся, що це допоможе коневі одужати.

Про всяке Аслак відсунувся трохи далі й затулив обличчя рукою.

Семун й справді підступив до нього, тихо, але грізно сказав:

– Ти, мерзото, ти…

– Семуне! – почувся від печі застережливий голос Інґебйорґ, вона зацитькувала найменше дитя, яке з переляку збиралося на плач.

Спершу затихло дитинча, а тоді й Семун вмовк, лише підніс свого доволі маленького, як на кремезну постать, кулака Аслакові до носа і, ледь стримуючись, щоб не вдарити, обпік наймита поглядом. І знову заходив ту-ди й сюди, час до часу кидаючи на Аслака оком. Хлопець сидів блідий мов полотно, та все ж посміювався тією половиною обличчя, що була обернена до Турбйорна; інший бік, обернений до Семуна, ніби заціпенів.

– Господи, дай нам терпіння! – озвався він за хвильку, миттю наставивши ліктя, як для захисту.

Семун нараз спинився, тупнув ногою, аж бочка під Аслаком задвигтіла, і рикнув на весь голос:

– Не смій згадувати ім’я Господнє надаремно, ти, лайдаку!

Інґебйорґ з немовлям підвелася, перехопила руку чоловіка. Він не глянув на неї, однак руку опустив. Жінка знову сіла, а Семун заходив по хаті. Ніхто й словом не озивався.

Минуло ще трохи часу, і Аслак знову завівся:

– Ага, для Всевишнього у Ґранлієні роботи – непочатий край!

– Семуне, Семуне! – зашепотіла Інґебйорґ.

Але чоловік її вже не чув, кинувся на Аслака, схопив його за ногу, яку той виставив наперед в обороні, іншою вчепився за комір, підняв у повітрі й так гримнув ним у зачинені двері, аж тріски посипалися, і Аслак вилетів у сіни. І Інґебйорґ, і Турбйорн, і всі діти здійняли галас, благаючи батька не чіпати Аслака. Такий гармидер стояв, хоч з хати втікай. Семун кинувся услід, навіть дверей добре не зачинив за собою, а відкинувши уламки набік, знову схопив наймита, виніс його з сіней на подвір’я і з розмаху гепнув ним додолу. Помітивши, що там, де впав Аслак, забагато снігу, аби той міг потовкти собі боки, Семун став йому коліном на груди й заїхав кулаком в обличчя, а тоді втретє підняв хлопця у повітря, відволік на тверде, як вовк волочить роздертого пса, і, притиснувши коліном, молотив кулаками куди попало. Не знати, чим би то все скінчилося, якби до чоловіка не кинулася жінка з немовлям на руках.

– Схаменися, чоловіче! Не наклич біди до хати! – скрикнула вона.

Інґебйорґ сиділа в хаті, Турбйорн одягався, батько знову міряв кроками долівку, час до часу попиваючи води, але рука йому так тремтіла, що вода вихлюпувалася з горнятка на підлогу. Аслак не показувався, Інґебйорґ поривалася вийти за ним, глянути, що там діється.

– Сиди! – звелів Семун, ніби й не до неї звертаючись.

І дружина не посміла ослухатися.