© Є. М. Тарнавський, переклад українською, 2019

© Є. В. Вдовиченко, художнє оформлення, 2019

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2017

Елаєс Б. Гопкінс

У Джекманз-Галчі його охрестили преподобним, хоча він сам ніколи не виказував законних або й ні домагань на це звання, яке, як вважали копачі, був швидше почесним титулом, присвоєним Гопкінсу за його неабиякі чесноти. До нього причепилося ще одне прізвисько – Пастор, вельми незвичне на австралійському континенті, де парафіяни розбігаються, як череда, а пастухів обмаль.

На захист Елаєса Б. Гопкінса варто сказати, що він ніде і за жодних обставин не заявляв, що має духовну освіту чи якісь інші студії, що дають йому право правити.

– Кожен із нас працює в царині, призначеній йому нашим Господом, а працюємо на когось чи на себе – це не має ніякогісінького значення, – якось зауважив він, якнайкраще догоджаючи простою мовою інстинктам мешканців Джек- манз-Галча.

Не можна заперечити той факт, що першого ж місяця після його прибуття до Джекманз-Галча у нас явно поменшало характерних для цього невеликого селища копачів зловживань міцними напоями і не менш міцними словечками. Під його впливом копачі починали тямити, що можливості нашої рідної мови не настільки обмежені, як вони гадали раніше, і точність висловлення думок нітрохи не постраждає, якщо не вдаватися до допомоги триповерхових лайок і блюзнірства.

До початку 1853 року ми, навіть не усвідомлюючи того, вельми гостро потребували духовного наставника, здатному спрямувати нас на правильний шлях. Всю колонію охопила золота лихоманка, але ніде шукачам скарбів не щастило більше, ніж у нас, і матеріальне процвітання дуже кепсько вплинуло на стан суспільної моралі.

Наше невеличке селище розкинулося за сто двадцять із гаком миль на північ від Белларата в звивистій балці, по якій протікає гірський потік, що впадає в річку Ерровсміт. Жодної інформації чи переказів про того Джекмана, чиїм ім’ям назвали це поселення, не збереглося. В описуваний проміжок часу населення Джекманз-Галча складалося приблизно з сотні дорослих чоловіків, багато з котрих знайшли тут притулок після того, як ситуація в цивілізованіших селищах стала занадто несприятливою для їхнього перебування там. Загублена в їхньому середовищі жменька доброчинних громадян не дуже могла впливати на цю брутальну, свавільну голоту.

Сполучення Джекманз-Галча із зовнішнім світом не можна було назвати простим і надійним. У буші, що простягалася між нашим селищем і Белларатом, із невеликою зграєю головорізів, таких же відчайдухів, як і він сам, бешкетував грізний бушрейнджер^[1] на прізвисько Джим-носач, тому подорож до Белларата була аж ніяк не безпечною. Відтак здобуті мешканцями Джекманз-Галча самородки та золотий пісок було заведено зберігати на спеціальному складі, де здобуток кожного копача складався в окрему торбу, на якій вказували ім’я власника. Обов’язки зберігача цього примітивного банку виконував чоловік із прізвищем Вобурн, котрому всі довіряли. Коли на складі накопичувалася надмірна кількість коштовного металу, всю здобич складали в навмисно орендований фургон і відсилали до Белларата під охороною поліції та певного числа копачів, котрі по черзі виконували цю місію, а з Белларата золото регулярно переправляли до Мельбурна. Хоча ця система і викликала затримку золота у Джекманз-Галчі, що часом затягувалася на місяці – до відправки чергового фургона, але за її допомогою надійно засмучувалися злочинні наміри Джима-носача, позаяк гурт, що супроводжував золотий фургон, був занадто чисельний і не по зубах невеликій зграї бушрейнджерів. У пору, про яку йдеться, Джиму-носачу, мабуть, нічого не залишалося, ніж плюнувши на все, покинути ділянку для свого розбійницького ремесла, то ж мандрівники, об’єднуючись у невеликі гурти, могли без страху користати з дороги.

Вдень у селищі панував відносний лад, оскільки більшість мешканців ломами та кайлами трощили кварцові пласти або на березі струмка промивали в лотках глину з піском. З наближенням заходу сонця ділянки шукачів скарбів тихцем порожніли, а їхні нечесані, забруднені глинистою рідиною власники неквапливо чвалали до табору, готові бозна на які витівки. Спочатку вони навідувалися на склад Вобурна, де здавали денний видобуток, точна величина якого нотувалася, як годиться, в бухгалтерську книгу, причому кожен копач залишав собі певну кількість золота на покриття вечірніх потреб. Зладнавши справи, шукачі скарбів без упину і з усією спритністю, на яку тільки й були здатні, бралися витрачати золото, що залишили собі на прожиток.

Звабливим центром вечірнього життя селища була груба дощана ляда, покладена на дві великі діжки. Цю споруду гучно називали пияцьким салуном «Британія». Огрядний бармен Нет Адамс наливав тут паскудне віскі по два шилінґи за кухлик або по гінеї за пляшку, а його брат Бен виконував роль круп’є в убогій пивничці, що позаду притулилася до бару, перетвореній у гральний заклад, який щовечора бував наповнений ущент.

В Адамсів був ще один, третій брат, але його життя передчасно урвалося в результаті прикрого непорозуміння з одним із відвідувачів.

– Занадто ввічливий він був, – проникливо зауважив його брат Нетеніел на похороні, – а такі люди не затримуються на цьому світі. Скільки разів я йому казав: «Якщо вже вирішив сперечатися з незнайомим відвідувачем про оплату за пінту пива, спершу хапай зброю, і лише тоді починай сперечатися, а якщо побачиш, що той готовий сягнути по свій револьвер, обов’язково стріляй першим». Але брат був занадто делікатний – спершу починав сперечатися, а вже потім хапався за зброю, хоча цілком міг би взяти відвідувача на цівку ще до того, як з’ясовувати з ним стосунки.

Шляхетна ввічливість покійного обернулася збитками для братів Адамсів, котрі, відчуваючи після загибелі Нілла гостру нестачу робочих рук, були змушені прийняти до спілки людину збоку, що неминуче призвело до значного скорочення прибутків їхнього сімейного концерну.

Нік Адамс тримав придорожню корчму в Джекманз-Галчі ще до того, як там знайшли золото, і на цій підставі міг претендувати на звання найстарішого мешканця селища. Власники придорожніх шинків – вельми своєрідний тип людей, тому цікаво, нехай навіть ціною відступів від безпосередньої теми розповіді, простежити, яким чином вони примудрялися назбирати значний капітал на сільських дорогах, де навіть подорожні – рідкість.

Мешканці внутрішніх районів Австралії, іншими словами – погоничі волів, пастухи й інші трударі на овечих пасовищах, зазвичай укладають угоду, згідно з якою погоджуються працювати на господаря впродовж року, а то і двох чи трьох років за конкретну кількість фунтів стерлінґів і певний харч. Алкоголь у таких угодах ніколи не згадується, і працівники протягом усього терміну роботи хоч-не-хоч, але дотримуються обітниці тверезості. Гроші їм виплачують усією сумою після закінчення дії угоди.

Настає день виплати заробленого. Джиммі, робітник на скотарській фермі, заходить сутулячись до офісу господаря з брилем із пальмового листя в руці.

– Доброго ранку, пане, – каже Джиммі. – Оце вже моя година начебто настала. Я, мабуть, отримаю від вас чек та й поїду до міста.

– А потім повернешся, Джиммі?

– Ясна річ, повернуся. Може, тижнів через три, або й через місяць. Треба купити якусь одежину, та й кляті чоботи майже зовсім розвалилися.

– Скільки, Джиммі? – питає господар, взявшись за перо.

– Шістдесят фунтів, як домовлялися, – відповідає в задумі Джиммі. – І пригадуєте, пане, коли плямистий бугай вирвався із загороди, ви пообіцяли мені два фунти, і ще один – за купання овець. І ще фунт я заробив, коли вівці Міллара перемішалися з нашими…

Джиммі ще якийсь час продовжує перелічувати: пастухи рідко коли вміють писати, але пам’ять мають добру. Господар виписує і вручає йому чек.

– Не зловживай міцним, Джиммі, – щиро радить він.

– Не турбуйтеся, пане, – Джиммі ховає чек у шкіряний кисет, і не минає години, як він уже неквапливо їде на довгоногій своїй шкапині до міста, до якого сто з гаком миль.

Упродовж дня він має оминути шість або вісім зі згаданих уже придорожніх шинків, але з власного досвіду знає, що порушувати тривале утримання від міцних напоїв не можна в жодному разі, позаяк алкоголь, від якого він добряче вже відвик, негайно справить нищівний вплив на його розум. Джиммі розважливо хитає головою, зважуючи, що ні за жодні скарби не візьме до писка й краплі міцного, доки не вирішить усі свої справи в місті. Єдиний для нього спосіб реально здійснити своє рішення – уникати спокуси. Пам’ятаючи про те, що за півмилі стоїть перша придорожня корчма, Джиммі пускає свого коня лісовою стежкою, що оминає небезпечне місце.

Озброєний рішучістю дотримати дану собі обітницю, він їде вузькою стежиною й уже подумки вітає себе з тим, що уникнув небезпеки, аж раптом помічає засмаглого чорнобородого чоловіка, котрий ледаче притулився до стовбура дерева. Це не хто інший, як корчмар, котрий здалеку помітив обхідний маневр пастуха і встиг навпрошки крізь зарості вийти до стежки, щоб перехопити потенційного клієнта.

– Привіт, Джиммі! – гукає він вершнику, котрий порівнявся з ним.

– Вітаю, друже, вітаю!

– Далеко прямуєш?

– До міста, – відповідає сповнений гідності Джиммі.

– Невже? Ну що ж, бажаю тобі там повеселитися, як слід. Може, зайдімо до мене перехилити скляночку за удачу?

– Ні, – каже Джиммі, – я не хочу пити.

– Одну скляночку.

– Кажу, що не хочу, – сердито огризається пастух.

– Гаразд, не треба сердитись! Мені загалом байдуже, хочеш ти пити чи ні. Бувай здоровий.

– І тобі всіляких гараздів, – прощається Джиммі, але не встигає від’їхати і на двадцять кроків, як чує поклик шинкаря, котрий спонукає його зупинитися.

– Послухай, Джиммі, – каже корчмар, застаючи мандрівника зненацька. – Буду тобі дуже зобов’язаний, якщо виконаєш у місті одне моє прохання.

– Яке саме?

– Мені треба, Джиммі, послати листа. Це дуже важливе послання, тому не можу довірити його першому-ліпшому. Тебе я знаю, й, якщо візьмешся доправити його, мені просто камінь із серця звалиться.

– Давай листа, – лаконічно погоджується Джиммі.

– Не маю його при собі, залишився у хаті. Ходімо зі мною. Це зовсім близько, чверті милі навіть не буде.

Джиммі неохоче погоджується. Коли вони досягають хижі-розвалюхи, шинкар запрошує пастуха спішитися та зайти досередини.

– Давай сюди листа, – наполягає Джиммі.

– Розумієш, я його ще не до кінця дописав, але миттю закінчу, а ти наразі присядь на хвильку.

Так пастуха заманили в пастку. Нарешті лист готовий і вручений.

– Ну, а тепер, Джиммі, – каже корчмар, – хильни на коня моїм коштом.

– Жодної краплі, – відпирається Джиммі.

– То он воно як! – ображається шинкар. – Ти збіса гордий і не бажаєш випити з таким, як я! Якщо так, то давай листа назад. Хай йому грець, якщо прийму послугу від людини, котра гидує випити зі мною!

– Ну, гаразд, не сердься, – знічується Джиммі. – Згода, налий скляночку й я поїду.

Шинкар вручає пастуху олов’яний кухоль, до половини наповнений нерозбавленим ромом. Як тільки Джиммі відчув знайомий запах, до нього повертається бажання хильнути, і він одним ковтком висушує посудину. В його очах з’являється блиск, а на щоках – рум’янець. Корчмар пильно споглядає на відвідувача.

– Можеш тепер їхати, Джиммі, – дозволяє він.

– Тихо, друже, спокійно, – відповідає на це пастух. – Я анітрохи не гірший за тебе. Якщо вже ти пригощаєш, можу й я пригостити.

Кухлик знову повний, а очі Джиммі починають блистіти ще яскравіше.

– Ну, а тепер, Джиммі, по останній за добробут цієї оселі, – закликає шинкар. – І тобі час їхати.

Пастух утретє випиває оковиту, і з цим третім ковтком у нього зникають будь-які застереження й усі добрі наміри.

– Послухай, – каже він трохи хрипким голосом, висмикуючи чек із кисета, – візьми ось це, друже, і будеш запрошувати всіх на дорозі випити за моє здоров’я, хто скільки забажає. Скажеш їм, коли все буде потрачено.

І Джиммі, розлучившись із думкою дістатися колись міста, впродовж трьох-чотирьох тижнів валяється в корчмі, п’яний, як чіп, і доводячи до аналогічної кондиції будь-якого подорожнього, котрому довелося опинитися в цих краях. Але ось приходить ранок, коли шинкар оголошує:

– Гроші скінчилися, Джиммі, тобі час знову вирушати на заробітки.

Після чого пастух, аби протверезіти, обливається льодяною водою, вішає за спину ковдру з казанком, сідає на коня і вирушає на пасовище, де його чекає черговий рік тверезості, що закінчується місяцем пиятики.

Все це, хоча і типове для безтурботного способу життя австралійців, не має прямого стосунку до цієї оповідки, а тому повернімося до нашої Аркадії^[2]. Склад населення Джек- манз-Галча дуже рідко змінювався через приплив зі сторони; шукачі щастя, котрі прибували до нас у часи, про які тут згадується, виявлялися, мабуть, навіть ще лютішими та брутальнішими, ніж місцеві. Особливим норовом вирізнялися Філліпс і Моул – двійко запеклих гультяїв, котрі приїхали сюди одного чудового дня і застовпили ділянку на березі струмка. Витонченістю, злостивістю, блюзнірствами, нахабством у мові та вчинках, своїм зухвалим нехтуванням буквально всіх норм суспільної поведінки вони могли перевершити будь-кого з давніх мешканців Джекманз-Галча. Філліпс і Моул стверджували, що буцімто перебралися сюди з Бендіґо, в зв’язку з чим дехто з нас стали схилятися до думки, що, мабуть, не зле б Джиму-носачу знову з’явитися в наших краях і перекрити до Джекманз-Галча дорогу таким гультіпакам, як ці двоє.

Після їхнього прибуття атмосфера щоденних збіговиськ у салуні «Британія» та в гральному кублі, що тулиться до нього з тилу, стала ще розгульнішою, ніж раніше. Запеклі суперечки, які часто закінчувалися кривавими бійками, перетворилися в звичне явище. Наймиролюбніше налаштовані завсідники салуну почали всерйоз задумуватися про те, що непогано було б лінчувати цих двох прибульців, котрі стали основними призвідниками порушень громадського спокою.

Такою була невесела ситуація в таборі, коли в ньому, накульгуючи, з’явився наш євангеліст Елаєс Б. Гопкінс, запилюжений, із натрудженими від довгого шляху ногами, з лопатою, закинутою за спиною, і Біблією в кишені молескінової^[3] маринарки.

Цей чоловік був настільки непримітний, що спершу на його присутність мало хто з нас звернув увагу. Він поводився скромно, тихо, його обличчя вирізнялося блідістю, а статура – хирлявістю. Гладенько виголене підборіддя, однак, свідчило про твердість духу, а широко вибалушені голубі очі підказували про розум їхнього власника, тому навіть коротке знайомство виказувало в ньому особистість із сильним характером. Прибулець спорудив собі крихітну халупу та застовпив ділянку, розташовану неподалік від розробки, на якій раніше влаштувалися Філліпс і Моул. Його вибір порушував практично всі правила гірничої справи, він був показово безглуздий і відразу ж створив новоприбулому репутацію зеленого новака. Щоранку, розходячись по своїх ділянках, ми з жалем спостерігали за неймовірною ретельністю, з якою той копав і довбав землю без найменшого, як ми точно знали, шансу на успіх. Бувало, що помітивши перехожих, він зупинявся на хвильку, щоб обтерти ситцевою у горошок хустинкою своє бліде обличчя, гучно та душевно побажати нам доброго ранку, після чого відновлював роботу з подвоєною енергією. Тишком-нишком у нас з’явилася звичка доброзичливо питати про те, якими є його успіхи в пошуках золота.