Тим часом бабуся продовжує… «От у австро-угорській школі цісарських драгунів…» – і далі я вислуховував цілу теоретичну викладку (мабуть, поцуплену з чиїхось мемуарів – улюбленого літературного жанру моєї бабусі) про виховання майбутніх драгунів у якомусь там віденському корпусі. Бабуся довго, смакуючи кожним словом, розповідала мені про якісь жахливі тортури, які над ними проробляли, примушуючи їсти з ножем і виделкою, тримаючи під пахвами томи великої німецької енциклопедії, або про ходіння із запхнутим у сраку крейцером, щоб хода була підтягнута й шляхетна, або про стояння з однією піднятою ногою (таке, до речі, і в радянській армії практикувалося) і ще багато безглуздих та нудних екзекуцій, які б сприяли вихованню хороброго воїна та шляхетного лицаря-джентльмена – ідеалу моєї бабусі. Але той ідеал аж ніскілечки не підходив для мене. Стрункий придурок з вусами, вбраний у пір’я, сяючий золотими ґудзиками, з двома нудними книжками під пахвами та п’ятаком у сраці? Ні! Звиняйте! Я хотів бути Гойком Мітичем – «Великим змієм» чи вже накрайняк Діном Рідом – визволителем пригноблених індіанців, поїдачем сирого м’яса й вправним гравцем на губній гармошці. «Боже, який жах!» – казала бабуся, коли разом зі мною дивилася ті фільми: «Чингачгук», «Оцеола», «Син вовка» чи «Золото Маккени», а я був у захопленні від героїчної вдачі моїх улюбленців.

– Мерщій за фортепіано, і п’ять разів без помилок зіграти «Пастушок» Майкапара і двічі «Прелюдію» М’ясковського! – казала вона по закінченні фільму, і це був трагічний для мене реванш за отриманий ковток насолоди.

Сімнадцять років минуло відтоді. Червоний куточок, стіл і навіть бабусина ліана ще жива, а її вже три роки немає на світі. А я – живий, молодий, здоровий – сиджу на тому ж самому місті, жую свою картоплю і, злегка усміхаючись, згадую ті щасливі часи.

«Цікаво, а скільки разів я маю тепер прожувати їжу, щоб проковтнути те, що в роті?» Набираю виделкою картоплі, відкушую шматок ковбаси «Шахтьорська» (чому вже, наприклад, не «Пупорізна» чи «Жлободухівська»), впиваюся губами в помідор і жую… один-два, розмірковуючи про те, що дитинство завжди лишається з нами, і ми інколи дозволяємо собі, вдихнувши запах півонії або розгортаючи цукерку, раптово зупинитися й знову полинути в спогади про той безтурботний час, повернути ті думки-ниточки, якими оточував нас світ у хвилини, коли ми вперше відкривали для себе серпневий аромат стиглої груші чи, картаючись, не могли втриматися від спокуси та не з’їсти «Гуллівера» перед обідом. Але час іде. Абсолютне щастя затьмарюється досвідом і жорстокістю. Ми обростаємо гріхами, комплексами, образами, затаюємося й ховаємо в собі те м’яке, гороб’яче єство дитини, придушуючи його шпичкастою крицею досвіду, сили, впевненості. І тільки на самоті або серед дуже близьких людей ми іноді даємо волю цим почуттям, і, якщо вони знаходять відгомін, одразу ж спадає вантаж років і створюється хитка ілюзія блакитно-рожевого щастя. От чому нам так потрібні тати й мами, брати, сестри, діти, дідусі й бабусі, стіни, запахи, спогади… Сорок сім! Я заковтую першу порцію поживи з картоплі, ковбаси та томатного соку. Загрібаю рештки язиком, жую ще кілька разів і ковтаю. Шістдесят! Все, як казала бабуся. Світла їй пам’ять!

За цими фізіологічно-ностальгічними екзерсисами я не помічаю, як на тарілці лишається менше чверті від величенької порції. Настає часткове насичення. Рухи кволіють, напруга в усьому тілі спадає, і ти, відкинувшись на спинку диванчика, кажеш «хух!», і прожитий день знову повертається до тебе уламками фраз, думок і ракурсів. На тлі феєричного виступу «бубабістів» ти згадуєш про незакінчений, цілком постмодерний есей, про забуту після якогось свята короговку з Мазепиним обличчям на тлі облупленої лаврської стіни – символ легковажності адептів фестивального руху всіх часів і народів, потім у тебе з’являється згадка про недописаний вірш, про варварську суть російської ментальності, потім ти подумки згадуєш натхненні рухи Андруховича, який читає поезії з циклу «Екзотичні птахи і рослини», потім рука твоя тягнеться до часопису «Четвер», що лежить розкритий на сторінці «Ги-ги-и». Ти читаєш перший абзац: «Було мені, либонь, зо п’ятнадцять років, а братові Максові – шість, коли наш татуньо виграв на довічне володіння дерев’яну садибу, єдиною незручністю якої було те, що там можна було тільки лежати і знаходилася вона на глибині двох метрів під землею». З першого разу я не врубуюсь у тему, не розуміючи, про яку «садибу» йдеться. Перечитую фразу ще раз і ще раз, аж потім до мене доходить, що у тій фразі йдеться про звичайну труну! І тобі стає смішно! «Гарний вечір! Гарні хлопці!» – думаєш ти і, відклавши часопис, ідеш до плити, аби закип’ятити чайник.

Увімкнувши газ, набираєш у чайник воду (зливаєш її щонайменше хвилину – рекомендація санітарних служб), ставиш чайник на вогонь і, спершись руками на підвіконня, прикладаєш лоба до холодного скла у віконній рамі. Пара з рота малює на склі туманні плями, а ти дивишся у листопадову ніч, і тихий, ситий спокій находить на тебе! Все правильно, ти на своєму місці, на своєму шляху. У тебе гарні друзі, професія, родина. У твоєї країни прекрасне майбутнє. Нічого, що зараз вона лежить у руїнах і над попелищем струмує димок. Проросте молода трава – свіжа, потужна. Вистрелять бруньки, наллється потугою листя, з’являться молоді герої. Вони вже з’явилися! Ти їх бачив сьогодні. Бачив повний зал молоді, бачив їхні обличчя й щастя від того, що ми всі разом, що ми всі єдині. Слухаємо СВОЮ новонароджену поезію, співаємо СВОЇХ новонароджених пісень, сміємося від почуттів, що переповнюють серце від усвідомлення того, що мрія наших предків – Незалежна Україна – збулася і ми свідки цьому. Нам тут працювати, нам її відбудовувати, нам тут жити й народжувати дітей і жити, жити, жити… Глибоке й потужне відчуття щастя накочує на мене, і я, набравши повні груди повітря, видихаю його, вдивляючись у глибоку листопадову ніч.

Українцем я став не одразу. Хоча, точніше, я сам вирішив стати українцем. Як це так, запитаєте? Адже українцями не стають, а народжуються. Аж ні, зовсім ні. У якомусь близькому чи далекому майбутньому, можливо, так і буде, а за тих часів, коли жив я, право бути українцем треба було вибороти й відстоювати його щодня, бо геть усі намагалися відібрати його у тебе. Адже навколо лежала величезна, безкрайня територія від самих Карпат аж до Курильських островів, щільно заселена численними племенами гомо совєтікус. Такою собі велетенською сірою біомасою або, як казав той, «особливою породою» людей, в яких імперська держава під назвою СРСР стерла майже всі національні, культурні, ментальні відмінності, плекаючи у такий спосіб єдиний «радянський» народ, таку собі мільйонноголову гідру, що її селили в будинках барачного типу, байдуже чи «хрущовської», чи «брежнєвської» забудови, довбешку задурювали великою надмісією, типу «світлого майбутнього», годували ерзацем естрадної попси, шлунок набивали дешевою вареною ковбасою, а розум заливали доступним алкоголем. І раптом якомусь придуркові на прізвище Горбачов (хоча чому придуркові, була б моя воля, я б спорудив йому монумент на центральній площі Києва як асоційованому творцю Незалежної України) спала на думку ідея позбавити народ алкоголю. І все – імперія розвалилася. А на її руїнах постала, а точніше, «впала нам на голову» Незалежна Україна. А от що з нею робити, гадаю, мало хто знає й у самій країні. Бо всі ті десятки, ну, може, сотні патріотів, які відсиділи за Україну в мордовських таборах, просто фізично не здатні охопити всі ділянки державотворчої діяльності, усі фронти, на яких треба виступати й ладнати підмурок нової держави. Натомість займають їхні місця такі собі хохли-перевертні, московські запроданці, повилазила нагору хижа, бандитського виду наволоч, що приймає якісь закони, сидить у Верховній Раді, радиться, «мутіт», «рєшаєт». І навіть Народний Рух України, який так славно виступив на самому початку дев’яностих, тріщить по швах, бо не здатні й самі патріоти домовитися між собою, і в цьому я бачу запоруку подальшої запеклої борні між «дійсно Україною» і «псевдо-Україною», або таким собі сурогатом УРСР, в який нас знову може потягнути вся та комуно-фашистська компартійна зараза, яка нині перефарбувалася в адептів незалежності, повбиралася у вишивані сорочки й зі слізьми на очах співає «Ще не вмерла…», приклавши руку до серця.

У 1989-му, коли я повернувся з армії, вже не застав тої країни, яку пам’ятав. За ці два роки все змінилося. Я вперше, – клянуся! – вперше почув на вулицях Києва українську мову… Не в телевізорі, не в інститутських стінах, де українською в побуті спілкувалися кілька професорів, яких усі вважали старими маразматиками, а в природному середовищі, і не з вуст селян на базарі, які й розмовляли страшним суржиком, а з вуст моїх однолітків, з вуст передової молоді, яка вчилася в університеті Шевченка, в педагогічному університеті, в політесі, в інших вишах. І трапилося це на концерті групи ВВ, який відбувався у будинку культури авіазаводу імені Антонова. Набився тоді повний зал, і всі переважно розмовляли українською, і тоді я – вперше! – теж у побутовому спілкуванні заговорив українською і, не повірите, відчув такий захват і піднесення, відчув себе представником молодої модерної нації, яка народжувалася в мене просто на очах. Не українцем шароварно-жлобського розливу, не тупим фольклорно-етнографічним ембіцилом, не холопською почварою кремлівсько-імперського штибу, а СПРАВЖНІМ, ЖИВИМ УКРАЇНЦЕМ, носієм української культури й ментальності (живої культури й живої ментальності, хочеться додати у цьому місці), людиною з великою історичною місією відродження Великого Українського Духу, яким жили й за який віддавали своє життя покоління моїх пращурів. Не зважайте на деяку пафосність моїх слів, адже у цьому місці своєї оповіді я не можу втриматися від подібних нот, бо вони якнайкраще передають ту піднесено-романтичну атмосферу, у якій моє покоління з дітей гомо совєтікус перетворювалося на українських патріотів.

Пам’ятаю, я тоді виголив собі справжнього чуба, почепив на чорну вишиванку червоно-чорний прапорець з портретом Степана Бандери й ходив так Києвом, наражаючись інколи на ненависні погляди відставних кадебістів, потворних комуняцьких старушенцій та колишніх партактивістів, які буравили мене очима, а я чхати на них хотів! «Комуняку – на гілляку!» – проказував подумки, як молитву, аби відвести лихе око, хоча про всяк випадок завжди носив у полотняному наплічнику важкеньку гирьку та армійський ремінь з мідною пряжкою, яким вправно міг відбитися від ворогів у разі нападу. Мама у ті часи часто заламувала руки й плакалася, що мене заметуть у КДБ, а я їй на це відповідав: «Хай беруть! За Україну і життя покласти не жаль!». – «Дурень! Ой, молодий дурень!» – нарікала мама, але я був стійкий у своєму бажанні відчувати себе українцем. «Ну, як справи, бандерівець?» – завів тоді й батько собі звичку жартома називати мене «бандерівцем». «Та нічого, – теж жартома відповідав я йому, – от незабаром виборемо Незалежність і всіх вас, комуняк та кадебістів, вишлемо із країни». На те батько трохи ображався, бо хоч не був кадебістом, але в партії «состоял», не стільки через ідеологічні принципи, скільки через необхідність, бо служив режисером-постановником у великому відділі фестивалів та концертних програм, так би мовити, воював на ідеологічному фронті. «Ну-ну, – відказував мені, – ти насправді будь із цим обережним, бо, мені здається, ще трохи – й знову почнуть закручувати гайки. І буде тобі справжня тюрма, а не Незалежність!»

А справді, про яку незалежність можна було говорити, коли ніхто навіть і гадки не мав, що велика Радянська імперія може отак взяти і в один день гахнути. Ну, почали видавати книжки Стуса, Винниченка, Хвильового. Згадали усіх, хто належав до когорти Розстріляного відродження, відродили пам’ять про Курбаса, Крути й УНР. Почали майже потайки, але все-таки говорити про Голодомор. Із Західної України проривалися звістки, що там чи там відкрито вивісили на сільраді жовто-блакитний прапор. Але то була швидше так – гра в Україну. Імперія здавалася чимось могутнім і незборимим. Це вже потім була перша «Червона рута», Брати Гадюкіни, Сестричка Віка, Андрій Миколайчук, потім була революція на граніті і багатотисячні мітинги, живий ланцюг на день злуки УНР і ЗУНР, Янаєвський путч, під час якого ми з моїм армійським товаришем Шурою Бойком ховали під гілками ялин біля Центральної пошти цеглини, щоб при нагоді жбурляти їх у танки, які мали придушити «антинародні виступи». На щастя, цього не сталося, а замість танків звалилася нам з неба сама Незалежність, і всі оп’яніли від щастя. Ходили, браталися, співали стрілецьких та повстанських пісень. А за мною в родині так і закріпилося прізвисько «бандерівець», хоча насправді про Бандеру я знав мало, він був для мене скоріше уособленням спротиву тій радянській системі, тому імперському комуно-фашизму, який затоптав у землю мою державу й закатував мільйони невинних моїх земляків. А Степан Бандера був найближчим, найдосяжнішим, ще майже живим втіленням того незборимого українського Духу, який промовляв у мені. Він був європейцем, а не азіатом, він був націоналістом і так само прагнув української незалежності, як і я, і боровся за неї,і загинув від рук кремлівських агентів, виборюючи своєму народові право на гідне й цивілізоване життя. Його вороги були й моїми ворогами – імперія, комуністи, російський великодержавний шовінізм, азійська тиранія, придушення свободи, влада стада замість індивідуальної відповідальності, підступ, брехня – то все наші вороги. Правда, честь, гідність, європейська культурна традиція, індивідуальна відповідальність, дієвий патріотизм, пошана до культурних цінностей, чесна праця – то все наші чесноти. Якщо це й твої цінності, друже, ставай на наш бік. Ставай українцем або, якщо хочете радикальніше, – то ставай «бандерівцем». Бо Бандера для комуняк та азіатів, як червона ганчірка для бика! Хай знають сволоцюги, що живий і невмирущий наш український Дух, хай виють у своїй Московщині й захлинаються слиною від ненависті до всього українського. Бо бояться понад усе вільної, щасливої та дійсно незалежної України, бо як буде така Україна, то не відродиться вже більше Імперія! Ось так думав я собі в ті благословенні часи.

А червоно-чорний прапорець з портретом провідника ОУН-УПА Степана Бандери лежить тепер у кришталевій НДРівській вазі поруч із іншими артефактами тієї вільної, щасливої пори, а саме – ручкою В’ячеслава Чорновола, яку він забув на столі після виступу в Спілці письменників на зборах Руху, а я поцупив, довгою стрічкою індійських презервативів, на яких чорним фломастером залишив свій автограф Левко Лук’яненко, підписавшись «За Вільну, Єдину, Соборну Україну!» (так, певно, і не зрозумівши на чому він розписався), та календариком з портретом Тараса Петриненка на тлі українського прапора й написом: «Вірне серце твого сина я кладу тобі до ніг» з автографом на зворотному боці. І дарма, що я вже давно не ношу того оселедця, проте у душі однаково лишаюся відданим усім тим принципам і думкам, якими жив на початку дев’яностих, коли відчув себе СПРАВЖНІМ УКРАЇНЦЕМ або, якщо хочете, «бандерівцем».

Отак стою я на кухні, притулившись лобом до прохолодного скла, і за кілька хвилин згадую цілу епоху, цілу добу тої піднесеної хвилі національного відродження, свідком і безпосереднім учасником якої був, і стає мені так затишно та приємно, і дивлюсь я в ту листопадову ніч, і знаю цю ніч напам’ять. Я колишу її, як мрію, у своєму серці й у своїй душі.