© Philippe et Anne-Marie Naumiak, 2017

© Les Éditions Bleu & Jaune, 2017

© Є. Марічев, переклад українською, 2021

© О. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2021

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2021

* * *

Нашій українській бабусі

Броніславі Подольській-Наум’як

і нашому татові Віталію Наум’яку

Передмова

Жива пам’ять проти небажання визнавати

й заперечення трагедії

Ще у двадцяті роки XX століття вождь світового комунізму Йосип Сталін розпочав рішучий наступ на українське селянство. Воно утворювало в той період основний осередок опору політиці колективізації села, запровадженої 1929 року під людиноненависницьким лозунгом «Ліквідації куркульства як класу». Українське селянство становило понад три чверті населення України, на відміну від селянства російського, не було століттями закріпачене, мало свою церкву, свою мову й свою культуру. Замислений наперед і організований наступ спричинив за кілька місяців смерть не менше ніж 4 мільйонів селян – чоловіків, жінок і дітей.

Це масове вбивство «домашньою» голодною смертю з його жахливою простотою й ефективністю підпадає під юридичне визначення геноциду, встановлене Паризькою конвенцією Організації Об’єднаних Націй від 9 грудня 1948 року. Воно стало плодом наполегливої праці польського єврейського юриста Рафала Лемкіна, який уникнув восени 1939 року окупації Польщі Вермахтом і Червоною армією. У 1944 році він уперше запровадив термін «геноцид», виклав концепцію цього явища і визначив його як цілеспрямовані дії з метою повного чи часткового знищення груп населення за національними, етнічними, расовими чи релігійними ознаками.

До таких дій належать:

– вбивство членів групи;

– завдання тяжких тілесних або психічних ушкоджень членам такої групи;

– навмисне створення членам групи життєвих умов, спрямованих на повне або часткове знищення групи;

– дії, розраховані на унеможливлення народження дітей всередині групи;

– насильницька передача дітей цієї групи іншій групі^[1].

Всі ці дії вчинялися радянською владою у більш або менш виражений спосіб під час голоду 1932–1933 років в Україні. Рафал Лемкін помер у США 1959 року, залишивши по собі рукопис, в якому дуже чітко характеризував радянську політику щодо України як геноцид, зокрема, маючи на увазі голод 1932–1933^[2] років.

Жертви визначалися за національними – українці – й релігійними ознаками, але, головно, згідно з критеріями, властивими «класовому геноцидові», притаманному комуністичному геноциду^[3]. Ознака «класовий» пов’язана з двома значеннями. Перше передбачає, що до критеріїв Конвенції 1948 року додається соціологічний критерій: дії спрямовувалися на соціальні групи як такі. Але складність інтерпретації класового геноциду випливає з його очевидної двозначності, оскільки він мав на меті як соціальні групи, так і національні та/або релігійні групи. Однак ні Ленін, ні Сталін не були расистами та ультранаціоналістами. Сталін переслідував не всіх українців чи всіх поляків, а лише певні групи цих народів. Відповідно, класовий геноцид визначається специфічним критерієм, а саме ідеологічним критерієм, в основі якого лежить радикалізований марксизм і який визначає «класових ворогів», тобто тих, які, на думку комуністичної влади, самим лише своїм існуванням опираються революційній владі. Як відомо, комуністична ідеологія являє собою тоталітарну ідеологію, що ґрунтується на принципі абсолютної несумісності між своїми й ворогами. Таким чином відбувається натуралізація контрреволюційних ворогів як ворогів абсолютних, а отже таких, що приречені на знищення.

Що стосується України, класовий геноцид був спрямований не лише на базову ланку народу – ту частину селянства, яка найбільше опиралася колективізації й стала головною жертвою голоду, але також і на представників культурної та політичної еліти, що піддавалися систематичним «чисткам». «Контрреволюційними» оголошувалися живі сили українського народу: вони протистояли «совєтизації» й русифікації, що їх їм намагалася нав’язати тоталітарна влада, а та з метою посилення своєї моці та подальшого втілення своїх планів панування не могла обійтися ні без землі, ні без хліба, ні без природних і промислових ресурсів України.

Цей спланований голод, що вилився у класовий геноцид, має розглядатися в ширшому контексті надзвичайно агресивних відносин, встановлених більшовицькою владою з Україною з перших днів свого правління. Після захоплення Леніним та його поплічниками влади 7 листопада 1917 року в Санкт-Петербурзі більшовицький вождь уже 18 грудня виступив у газеті «Правда» з «Маніфестом до українського народу», написаним такою типовою для комуністів казенною мовою, як її влучно характеризував Джордж Орвелл.

Ленін писав: «Рада народних комісарів іще раз підтверджує право на самовизначення за всіма народами, які пригноблювалися царатом і великоруською буржуазією, аж до права цих народів відокремитися від Росії». Але одразу після проголошення цього ліберального й демократичного принципу він вибухає гнівом і звинувачує Центральну Раду, українську націоналістичну асамблею в тому, що «вона проводить двозначну буржуазну політику, яка вже давно виражається в невизнанні Рад і влади Рад на Україні»^[4]. Висунувши Центральній Раді ультиматум, він завершує: «У разі неотримання задовільної відповіді на ці питання протягом сорока восьми годин Рада народних комісарів вважатиме [Центральну] Раду в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії й на Україні».

І більшовики негайно організують повстання по всій Україні, а в Харкові проголошують «Українську радянську республіку». Вичерпавши всі аргументи, 9 січня 1918 року Українська Центральна Рада проголошує незалежність України.

У виступі Леніна можна бачити типовий зразок провокаційних дій тоталітарних режимів, які перекладають на своїх ворогів усю відповідальність: оскільки Центральна Рада не підкорилася вимогам більшовицького диктатора, то вважається, що саме Центральна Рада оголосила війну! Так само вчинив і Гітлер з Австрією 1938 року, з Чехословаччиною й Польщею 1939 року. Щодо риторики, то вона цілком відповідає орвелловій характеристиці: в розумінні більшовиків «право народів на самовизначення» означає «покірність більшовицькій владі».

Після такого вступу не дивно буде бачити, що радянська влада не припиняла гнобити український народ, за винятком середини 1920-х, коли, змушена піти на тактичний відступ стосовно своїх комуністичних революційних цілей, вона вдалася до відновлення приватної власності в селян і «українізації» керівних еліт. Але, починаючи з 1929–1930 років, з переходом до прискореної індустріалізації та колективізації села, Сталін поклав край цим послабленням. Він не тільки спричинив голод шляхом непомірної реквізиції сільськогосподарської продукції, а й організував його: він відрядив на село загони молодих комуністичних фанатиків з міст із завданням «ліквідувати куркулів як клас»

і місяцями не дозволяв надавати допомогу селянам, яким було заборонено також залишати їхні села. Паралельно з цим він вдався до чистки комуністичної верхівки та української інтелігенції. Ці поєднані між собою процеси мали на меті «совєтизувати» як представників еліти, так і народ, шляхом заповнення спустошених голодом сіл російськими переселенцями та переведення російських комуністичних кадрів у знекровлені чистками державні органи.

У 1937–1938 рр. «Великий терор» став для Сталіна нагодою посилити «совєтизацію» й русифікацію, поставивши на чолі України свого улюбленця Микиту Хрущова, який перед тим відзначився в проведенні терору в Москві. Його прибуття в Київ ознаменувалося прискоренням чисток: всі українські керівники – функціонери компартії, відповідальні урядові працівники, військові командири були репресовані, попри те, що вірно служили московській владі, і з 86 членів Центрального комітету компартії України, обраних у червні 1938 року, лише троє залишалися на своїх місцях рік потому. У 1939 році. Хрущов був нагороджений за це орденом Червоного прапора і отримав його в самому Кремлі.

«Містер К» – як його називали західні медіа в 1960-ті роки – тривалий час сприймався як хороша людина, трішки грубуватий, але й такий, що викликав почуття симпатії через те, що на XX з’їзді компартії Радянського Союзу в лютому 1956 року він викрив «злочини Сталіна». Однак із розкритих у Москві архівів перед нами постає зовсім інша фігура, заплямована українською кров’ю – адже він посилив «Великий терор» 1938 року, але також і польською кров’ю, коли в період від вересня 1939 року до червня 1941 року східна частина Польщі була анексована і «совєтизована» Радянським Союзом внаслідок підписання германо-радянських пактів у серпні й вересні 1939 року^[5]. Зокрема, за три дні до того як Політбюро видало наказ про знищення польських офіцерів, Хрущов телеграмою просив у Сталіна дозвіл на висилку в радянський ГУЛАГ сімей «ворогів народу, а саме понад 60 тисяч людей, переважно жінок і дітей^[6]. І саме Хрущов був усемогутнім хазяїном України під час голоду 1947 року, який забрав життя близько 700 тисяч людей.

На XX з’їзді КПРС Хрущов показав себе не менш аморальним і не менш цинічним, ніж його поплічники з Політбюро. Вони разом готували знамениту «Секретну доповідь», у якій поклали на Сталіна всю відповідальність за злочини – та й то, лише за кілька злочинів щодо комуністичних вождів, звільнивши самих себе від будь-якої провини, хоча всі вони були замішані в масових злочинах. Єдиного разу, коли він фактично згадав про них, маючи на увазі депортацію народів Кавказу 1944 року, перший секретар торкнувся питання України: «Українці уникнули цієї долі (депортації всього населення) тільки тому, що їх було надто багато, і не було куди їх депортувати. А інакше вони б теж були виселені»^[7]. Судячи зі стенографічного звіту, це жахливе зізнання було зустрінуте «сміхом і пожвавленням у залі»! Дуже показова реакція тоталітарного менталітету й свідчення абсолютного цинізму всього цього радянського керівництва. Можна навіть припустити, що цей сміх був спричинений тим, що кожний знав про роль Хрущова у терорі проти України. На кожного циніка знайдуться ще більші циніки.

Насправді «Секретна доповідь» була лише операцією радянського керівництва, щоб нав’язати всій комуністичній системі – і тим самим світовій громадськості – свою власну амністію і викреслити з пам’яті комуністичні злочини. З цієї причини великий український голод 1932–1933 рр. був абсолютно забороненою темою в СРСР і в інших компартіях і сплив на поверхню як один зі страшних злочинів сталінського режиму тільки зовсім нещодавно, завдяки відкриттю архівів та появі численних свідчень.

У цьому контексті книжка Анни-Марії та Пилипа Наум’яків набуває всього свого смислу й масштабності. Хіба ж не дивовижно, що двоє молодих французів українського походження за батьком, на перший погляд цілком далекі від цієї історії, віднаходять потроху своє коріння, яке занурює їх у страшну трагедію, в якій втратила життя майже вся їхня родина? Саме їхнє існування навіть постає чимсь надзвичайним, коли з їхньої розповіді бачиш шлях їхнього батька, якому пощастило 1945 року вирватися з пазурів ведмедя. Цією працею високо особистого характеру вони започатковують самобутній підхід, що поєднує в собі роботу історика, родинну пам’ять і пам’ять колективну. Звернення до праць, опублікованих у Франції про український голод, нагадує, що тільки свідомі сліпці могли не бачити трагедію.

Але особиста розповідь підкреслює, якою мірою атмосфера заперечення, створена потужною комуністичною пропагандою давила на тих, хто прагнув правди.