«- А як би ти перейменував? – пожвався, здивований почутим хазяїн дому.
- Ну як? Не знаю, я не політик! Ну, в Українську Народну Республіку, наприклад! – невпевнено припустив солдат.
- У «народну» не треба, - замотав Сергійович головою. – Одразу до влади дурні і бандити прийдуть, як у цих «денеерах»!»
Молодий пенсіонер та трішки інвалід Сергій Сергійович опинився у «сірій зоні» - тонкій смужці землі між підконтрольною Україною та територією, захопленою «братсько-окупантським народом», який рясно сіє смерть та розпач. Молодому пенсіонеру та трішки інваліду Сергію Сергійовичу нема куди виїхати, а головне – він не відчуває потреби це робити, незважаючи на те, що у селі немає вже нічого: ані електрики, ані людей, ані майбутнього. Молодий пенсіонер та трішки інвалід Сергій Сергійович вважає, що й тут можна якось вижити, коли в тебе є головне: твої виплекані шість вуликів із бджолами, коштовний подарунок від самого Баті – його ношені туфлі із перламутрової страусячої шкіри та ворог дитинства, який залишився, як і ти, у «сірій зоні» із своїх міркувань.
Куркову, як давньому майстру неспішних творів, вдалося на 300 сторінках роману «Сірі бджоли» викласти майже увесь розклад тієї антиутопічної фантасмагорії, яка останні 5 років впевнено слугує нам за реальність. І головне слово тут «майже». Давайте порахуємо, панове вельмишановні книголюби. «Сіра зона» із її абсолютним безправ’ям та антижиттям. Герой «внє палітіки», який вважає, що війну почав Київ і не розуміє, нащо і за що вона? Сепаратист Пашка, який допомагає «братушкам» та вважає за дружбана снайпера Владлена, що приїхав на Донбас із Сибіру захищати русскіх. Снайпер Владлен, який облаштував собі засідку біля зруйнованої снарядом церкви та вбиває українців. Безіменний мертвий волонтер, який ніс дітям у «сірому» селі цукерки аби влаштувати їм справжній Новий рік. Баптисти-волонтери, які розвозять по «сірій зоні» вугілля та продукти. Бувший АТОшнік із контузією та страшними психологічними проблемами, на які всім начхати і які закономірно приводять його у могилу. Черги на блокпостах. Безпардонні російські журналісти, які відверто брешуть, вибудовуючи вигідну їм картинку. Наглі російські ФСБешніки, що почувають себе безкарними хазяями життя і вирішують, кому жити, а кому помирати. Вата із промитими путінською пропагандою мізками. Утиски киримли, яких викрадають, катують, вбивають, арештовують, саджають у тюрми за надуманими приводами, яких витискають з їхньої рідної землі.
Чого не вистачає? Правильно – а де ж проукраїнська позиція? Єдиний герой, який уособлює Україну, солдат Женька, і той вважає, що перейменування (декомунізація) вулиць та міст – то зайве, тільки витрачання коштів, і краще взагалі всю країну перейменувати. І прапора перевернути, ага. Головний герой Сергійович за роки війни так і не зрозумів, чому вона йде. Здавалося б: на власні очі бачив росіян, якій прийшли на його землю вбивати, на власні очі бачив, звідки летять снаряди, і все одно не розуміє. Ну подумаєш, ну прийшла інша держава прийшла вбивати твоїх сусідів, воювати нащо? Ну забрали в тебе шматок країни, воювати ж нащо? Це що? Це силікоз так на мозок впливає?
У «Сірих бджолах» є все: росіяне та їхня підлість та підступність, пекло для киримли, цілий ряд героїв «це не моя війна» та «я внєпалітікі», є буденна тупенька вата та ідейні сепаратисти. Все, окрім України та її голосу.
А ще там є з десяток таких собі гачків «нє всьо так адназначна». Батя – то майже божество, а ношені мешти його – то алтарь. Сепаратисти на блокпосту пропускають привітно, а українці прискіпуються. Російські журналісти тицяють гроші тисячами, а українці обдурити намагаються. Люди у Криму самі російську армію покликали і живуть спокійно, бо вона їх оберігає, а на Донбасі ВСУ противні тільки стріляти по росіянам хочуть. ФСБешники як бачать донецьку прописку, прєісполняються співчуття та милосердя, а на Запоріжжі донецьких тільки презирством окочують. І такими проміж строк ціпками встелений увесь текст. Наче голками, які не помітять відразу, але десь на підсвідомості вони залишаться. Голками, які готують примирення, возз’єднання та капітуляцію.
Андрій Курков «Сірі бджоли» - роман для тих, хто хоче знати, як саме нас, таких розумних та начитаних, вграють у карти дурні та неосвічені.