Автори висловлюють вдячність професорові Пенсильванського університету Майклові Найдану, завідувачу відділу періодики Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В Стефаника Юрію Романишину та завідувачу відділом україніки цієї ж бібліотеки Костянтинові Курилишину, ветеранові УПА Богданові Кирницькому, а також нашим найпершим читачам Юрію Лисенкові, Мирославі Баліцькій, Орестові Друлю, Станіславові Варенкові, Світлані Балакіровій, Олександрові та Тетяні Марковим, Наталії Коломойцевій, Юрієві Блащуку.

Літературне редагування М. З. Баліцької

Художник-оформлювач М. С. Мендор

© А. Ю. Курков, Ю. П. Винничук, 2020

© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2020

Пролог

1942 рік. Осяяння Олеся Куриласа

Пригадуючи все, що відбулося зі мною останнім часом, я досі не можу отямитися, не можу поскладати всі події докупи так, аби вони постали перед очима виразно і послідовно, як школярі, яким скомандували вишикуватися за зростом. Події ці, хоча й уже минулі, конфліктують у моїй пам’яті між собою, а я блукаю поміж них, як сліпець, намацуючи підказки, шукаючи логічні пояснення.

Жодним чином я не міг передбачити того, що зі мною пізніше трапилося. Але й забути те невиразне передчуття тривоги й остраху, що може щось незабаром статися, я і зараз не в змозі. Звичайно, я водночас боявся і сумнівався, що щось може перевернути мій світ, моє життя. Щось схоже я відчував перед початком війни, коли з батьками відпочивав у Карпатах. Погода стояла чудова, серпень щедро обдаровував нас усіма принадами і барвами, але в душі зароджувалося стійке занепокоєння, може, навіть не в душі, а в повітрі. Воно відчувалося в голосах людей, які мене оточували, яких я зустрічав на вулицях. Врешті-решт, передчуття війни дзвеніло в повітрі міста усе голосніше й голосніше, всі тільки й говорили про останні події: про захоплення Австрії, про Мюнхенську змову, про чемберленівське «Я привіз вам мир». Усі світові газети злилися в одне багатомовне джерело чуток, суперечок, дискусій. Усі читачі і їхні сусіди в одну мить перетворилися на фахівців з політології, історії, стали військовими стратегами та інженерами-винахідниками новітнього озброєння. Будь-яка перекупка на базарі, що торгувала квашеною капустою, зелениною чи набілом, могла вам миттю проторохтіти свій непомильний прогноз розвитку найближчих подій.

Разом із цією наростаючою істерією, мене діймала ще й тривога про мою власну долю. З’явилося передчуття, що я не зможу відійти набік, щоб усе це перечекати. Ба більше: похмура впевненість у тому, що цей потік підхопить і мене, несподівано злилася з передчуттям майбутнього осяяння. Так, мовби вселюдське зло у результаті зробить моє життя яскравішим і кращим. Вражаюче, що так воно й сталося – я в своїх передчуттях не помилився. Війна, якої всі боялися, і яка так і силкувалася вийти з-під контролю воюючих сторін, запам’яталася мені спалахом осяяння. Цей «вибух» прогримів у моїй голові і змусив на багато звичних речей поглянути по-іншому.

І, мабуть, саме через цей «вибух» я пережив найбільше у своєму житті хвилювання, пережив те кохання, яке не може викликати взаємності тому, що воно передусім вражає, як смертельна хвороба, того, хто закоханий, а не сам об’єкт кохання. І чоловік, перейнятий цією «смертельною» любов’ю, починає оберігати від неї ту, в яку так закохався. Якщо він, усвідомлюючи силу власної любові, примиряється з нею, розуміє, що саме ця любов невиліковна, то починає її берегти. І берегти від неї тих, кого любить. Щоб не зруйнувати їхній світ, не увірватися в нього, як війна, що виходить з-під контролю войовників.

Мій батько, професор Львівського університету, Богдан Курилас, захоплено досліджував участь галицьких лицарів у хрестовому поході за звільнення Гробу Господнього. Основним джерелом його дослідження була хроніка лицаря Ольгерда. З цього давнього рукопису все й почалося. Манускрипт пов’язав минуле з майбутнім і уплів мою долю в гобелен дивовижної складності. У цьому гобелені, окрім нас з Марією та Аретою, незмінними елементами виявилися ключі і перстені. Прадавні ключі і такі ж прадавні перстені. Вічні ключі і вічні перстені, що переходять з рук і пальців одних смертних в руки і на пальці інших смертних.

Та й опісля, коли вже все закінчилось, Олеся не покидало відчуття, що ця історія все ще не має фіналу, що вона не може закінчитися саме так. Він був переконаний, що далі буде!

Розділ 1

Жовтень 2019 року. Божі дороги годі збагнути. Випадкова кримська зустріч та її наслідки

Чорними археологами не народжуються. Ними стають. Іноді в темні часи, іноді у світлі. А іноді й у сірі, як нині. І хоча «сіре сьогодення» почалося не вчора, але Бісмарку, точніше – Олегові Качку, досі здавалося, що тільки вчора він уперше взяв до рук саперну лопатку і під керівництвом старшого товариша Адіка Маса зняв перший шар кам’янистої, розсипчастої землі над могилою тавра. «Стій, досить, тепер щіткою!» – скомандував тоді Адік, показуючи пальцем на півсферу черепа, що виглянула з-під землі. Адіків голос вирізнявся підлітковою дзвінкістю. Може, саме тому Адік намагався говорити тихо. Немов соромився власного голосу. Там же, в Криму, на прибережному камінні Гурзуфа, за день до розкриття могили тавра, удвох, як давні нерозлучні друзі, вони відсвяткували сорокаріччя Адіка. Як і належить, розпаливши в ущелині між камінням з викинутих морем і висушених південним сонцем трісок і дощок маленьке багаття, смажили на знайденому там-таки листку бляхи мідій. Пили дешеве біле вино, чекаючи, поки мідії від високої температури самі не розкриються і не закиплять зсередини. Чорноморські мідії солити не треба, вони і так солоні!

Хто-небудь коли-небудь так само «підсмажить» і «з’їсть» Олега Бісмарка й Адіка. Така ось дивна думка прийшла Олегові до голови в ту підсвічену кримськими зірками іменинну для старшого товариша і наставника ніч. Як прийшла, так і пішла. Тільки викликала посмішку своєю очевидною недоладністю. Просто пожартувала. Слово «з’їсти» завжди мало багато значень, з яких головним незмінно залишалося «втамувати голод». Хоча і словосполучення «втамувати голод» теж мало багато значень, відтак заглиблюватися в пошуки правильного тлумачення думки, яка на мить відвідала його, не став. Він просто випив ще одну шклянку вина і зажував її гарячою мідією.

Олегові за два місяці до цієї зоряної кримської ночі гримнуло двадцять. Він був повен сил і невпевненості у своєму майбутньому. Ця невпевненість мовби заморожувала його енергію, стримувала, гасила, іноді викликаючи роздратування, іноді навіть легку депресію. А депресія зазвичай доводить людину до зашморгу або до Криму. Важких на підйом – до зашморгу, легких – до дзвону і блиску приморського життя. Бісмарк був не просто легким на підйом. Він був якнайлегшим. Ось і приїхав сюди розвіятися і забути про реальність. Літо, сонце, море, дівчата в купальниках – це далеко не повний набір ліків від депресії, які Крим завжди щедро, хоч і за гроші, пропонував кожному стражденному. Але того раннього вечора Олег зустрів поряд з ялтинською набережною не дівчину з Харкова або Сум, не яку-небудь свіжоприбулу білошкіру білявку, а Адіка, одесита, що приїхав сюди за «приємним і корисним». «Приємним», звичайно, було для нього саме перебування на ПБК, а «корисним» – чорна археологія, яка годувала Адіка, за його словами, вже років п’ятнадцять. Адіків погляд зупинився на Олегові, коли той пив каву з коньяком на терасі каварні у бічній вуличці поряд з набережною Ялти. «Чого сумуємо?» – запитав привітно Адік, сідаючи за столик з гальбою бельгійського пива.

Олег у той момент дійсно сумував. Він щойно приїхав, облаштувався в дерев’яному флігелі цегляного одноповерхового будинку за п’ять хвилин від моря. Розплатився з господарем, кинув речі і відразу поквапився на набережну вдихати йодистий озон. Але там, на набережній, замість звичної майже тваринної радості від сонця і моря на нього наринули тривожні думки про майбутнє, про те, що з вересня треба починати жити інакше, адже з вересня завжди починається або, принаймні, має починатися нове життя. Якщо воно не розпочалося з минулого вересня.

Надокучливі думки найкраще проганяти коньяком. Ціни на набережній кусалися, і ноги вивели Олега в провулок неподалік від готелю «Ореанда», в провулок, де він полюбляв бувати й раніше. Там, завдяки віддаленості від моря, коньяк ставав доступнішим, а кава, доволі поганенька, здавалася смачною і бадьористою. І ось разом зі словами «Чого сумуємо?», що прозвучали підлітковим дзвінким голосом, який дисонував з віком промовця, на стілець навпроти опустився чоловік з тонким, орлиним носом і веселими сірими очима, худий і довгорукий, у шортах і у футболці з обличчям Пушкіна і написом «Пушкінський Ліцей».

– Та не сумую я! – відповів Олег. – Щойно приїхав. Намагаюся отямитися після дороги.

І він кивнув на келих з коньяком.

– Сам приїхав? – здивувався чоловік, простягаючи руку. – Я – Адік, з Одеси.

– Олег Бісмарк, з Києва.

– Бісмарк? – здивувався Адік.

– Можна просто Олег, Бісмарк – це так, прізвисько…

– Ти що, німець?

– Ні, я азартний. І народився теж 1-го квітня.

– У день дурня?

– У день гумору.

– Ну, так, це краще. А що, Бісмарк був азартним?

– Ага, в казино любив ходити, коньяки пив.

– А-а! Тепер зрозуміло! – Адік промовисто опустив погляд на келих з бурштиновим напоєм. – А я ж подумав, що ти теж німець. Бо я – з бессарабських німців. За паспортом – Адольф, завдяки батькові. Він полюбляв казати «Гарне ім’я, воно ж не винне!» Але Адік – значно краще! І про Гітлера зі мною ніхто не жартує. Ну, а якщо ти такий азартний, як Бісмарк, то можу дещо запропонувати. Якраз для азартних.

– А що? – пожвавився Олег.

– Нічне шукання скарбів.

– Чому нічне?

– А щоб ніхто не бачив і ніхто не відібрав, якщо щось знайдемо.

– Так, цікаво! Але я сюди відпочити приїхав.

– Одне іншому не заважає. Вдень відпочиваєш, вночі шукаємо скарби.

Що знайшли вони тієї першої спільної червневої ночі в могилі тавра, яку, підсвічуючи ліхтариками, перегребли в чотири руки пальцями, пропускаючи через них увесь пісок, усі камінчики, усі грудки глини, а також кістки і кісточки, хребці й інші залишкові людські деталі, які сотнями років чинили опір спробам води і землі розчинити їх у собі, перетворити на живильний ґрунт? Начебто і нічого особливого! Ну, два десятки намистинок: перламутрових і керамічних – чи то справді з намиста, а чи з браслета або вервиці? І ще знайшли довгастий шматок іржавого заліза. Адік відразу поклав його собі до кишені. Сказав, що дасть раду з ним пізніше.

– Ну все, – повідомив йому тієї передсвітанкової години Адік. – Тепер можеш вважати себе археологом. Чорним археологом!

– «А хіба не краще «чорним шукачем скарбів»? – перепитав Олег, згадуючи першу розмову з Адіком у каварні.

– Шукач скарбів – звучить по-дитячому. А «чорний шукач скарбів» – двозначно. Ну, як, наприклад, темношкірий археолог. – розсміявся одесит. – То вже краще залишайся чорним археологом, як я. Адже світ чорно-білий. Білі археологи працюють на білій його стороні, чорні – на чорній. Головне, щоб вони не заважали одне одному!

Від тієї червневої кримської ночі минуло сім років. Олег Бісмарк опанував ази нічного шукання скарбів. Іноді він займався цим ділом навіть удень. Але у безлюдних місцях. Однак серйозно ставитися до цього заняття йому не вдавалося. Непогане хобі, але не більше. Для життя потрібні інші способи заробітку, з якими ніч можна присвятити не ходінню з металошукачем, а задоволенню, залучаючи міцний постконьячний сон. За усі ці сім років нічого реально цінного Олег не знайшов. Але монети, медальки, іржаві залишки шмайсерів часів Другої світової йому іноді попадалися і вирушали далі покупцям, яких він знаходив в інтернеті. Покупці були «дрібні», але ж і товар у нього теж вирізнявся доступністю і дешевизною. Торгівля таким товаром швидше скидалася на спорт, ніж на бізнес.

З Адіком вони іноді зустрічалися. Той приїжджав до Києва раз на півроку у справах і перед від’їздом зазвичай телефонував Олегові і запрошував його на вечерю, на велику, щедру вечерю в дешевій каварні. При зустрічах він майже нічого не розповідав про своє життя. Але під час останньої такої трапези, що відбулася в середині вересня, він несподівано і з очевидною гордістю оголосив Олегові, що через кілька тижнів стане киянином. Подробиці пообіцяв повідомити пізніше, тоді, коли «казка стане бувальщиною». Так і сказав.

Казка стала бувальщиною навіть швидше. Днів через десять Адік покликав Олега Бісмарка повечеряти до недешевого ресторану. Правда, не встиг Олег уважніше вивчити хитромудрі назви італійських страв, як Адік забрав з його рук меню і попросив довіритися його смаку.

– У тебе ж трудова книжка вдома? – запитав він хвилин за двадцять, накручуючи виделкою spaghetti primavera.

Олег, пережовуючи, кивнув.

– Завтра підеш оформлятися на роботу! У Софійський заповідник.

Співтрапезник трохи не вдавився. Закашлявся, прикриваючи рот долонею і дивлячись на Адіка водночас обурено і здивовано.

– Ким? Куди? – нарешті прокашлявшись, запитав Олег, і в його голосі прозвучав здоровий скептицизм.

– Черговим електриком! – на Адікових губах з’явилася самовпевнена посмішка.

– І на яку платню?

– Коли людина йде на роботу у святе місце, хіба вона думає про платню? Ти гадаєш, я пішов працювати у відділ культури київської мерії заради п’яти тисяч в місяць?

Олег Бісмарк раптом побачив у злегка примружених очах одесита відповіді на всі питання. Побачив, заспокоївся, кивнув і опустив погляд на охололі спаґетті.

– Їж-їж, – підбадьорив його Адік. – Чорний археолог чорному археологові поганого не порадить.