Спав і Ашот, обійнявши гвинтівку. А зорі, літні, великі, ясні, висли над ними. Он Велика Ведмедиця, онде Мала, он гарячий розлив Чумацького Шляху; скільки зірок, скільки світів – кінця-краю не видно! І серед них, мов пилинка – Земля: здригається в конвульсіях воєн. Навіщо? Для чого? Невже люди не розуміють, що життя їхнє – мить, спалах, секунда нікчемна супроти оцієї ось вічності? Так нащо ж іще його укорочувати, мучити і вбивать одне одного?

Важко було все те збагнути Тетяні: ось тут, перед лицем неосяжної вічності.

З-за обрію виткнувся місяць: повний, мов із міді почищеної. І на землю, затихлу та сонну, полилось-полилось світло примарне, із казки неначе. Дзвоники якісь зателенькали – ніжно, ледь чутно, чи то, може, вчулось Тетяні? Підклала під голову руку, щоб не так солома кололася, заплющила очі.

Проснулася од якогось звуку. «И-и-и!.. И-и-и!..» – скиглило щось у бур’янах. Наче дитина. Тетяна сіла вслухаючись. А воно іще дужче. «И-и-и!.. И-и-и!..» Мов заведене. І раптом – вереск нелюдський. Такий болісний крик, що в Тетяни аж заледеніло всередині. Ашот підхопився.

– Що то, Ашот?

– Заєць… Лисиця заєць схопив… У нас на Кавказі отак заєць кричить…

Послухали ще: вже не кричав, бідолашний.

– Спи, – лягаючи, сказав Ашот. – Рано ще…

Тетяна сама знала, що рано: світанок тільки-тільки прокльовувався бліденькою смужечкою при самому сході. Все довкола взялося росою, змокріла навіть солома. Івась геть зібгався в клубочок, підсмикнувши коліна до підборіддя, ще й піджачок натягнув на самісінькі вуха: замерзла бідна дитина! Тетяна зняла із себе жакет, вкрила Івася. Передсвітанкова прохолода, напоєна сирістю, тепер повзла аж по спині Тетяни. Вона сама стала тремтіти. Не витримала, звелася на ноги, оглянулась сторожко, чи ніхто не появився поблизу, доки вони спали. Не помітила нічого підозрілого, тільки бур’яни губилися в сірому мороці та чорніла громада соломи. Обережно ступаючи, щоб не намочити ноги в росі, Тетяна пішла до скирти, обійшла її довкола, аж терпнучи од страху: їй раптом здалося, що там хтось зачаївся.

Нікого.

Поступово світало: спершу бралося сизим, потім повільно прозорішало. В небі танули бліднучи зорі. Схід уже шаленів, буяв кольорами: синіми, жовтими, зеленими, червоними – такими яскравими й чистими, мовби їх малювала дитина… Ось уже виткнулося й сонце, ясне, червоне, як жар; і всі довкола поля, весь оцей степ неосяжний спалахнув, заграв, заіскрився, зарухався, відбитий у мільярдах росинок, що тремтіли, текли, розсипалися й знову збирались докупи. Тетяна стояла зачарована, пронизана болісно оцією красою, їй на хвилину здалося: все, що з нею було, що сталося з нею – наснилось, примарилось, що навіть війни немає ніякої і їй не треба нікуди тікати й ховатися. Та ось вона глянула на Ашота, Івася, які іще спали, і одразу ж повернулася до похмурої дійсності.

В той день їм так і не судилося поїсти.

Траплялися села, але Тетяна остерігалася заходити; ану ж Гайдук подзвонив у район, а звідти вже обдзвонили всі села. Тож Тетяна боялася, що їх одразу і схоплять. «Давай я сходжу, ма! – набивався Івась. – Мене ніхто не узнає». – «А як узнають?» – «А я утечу. Я як дремену, то й конем не наздоженуть!» – «Ой сину, куля завжди наздожене!» – думала гірко Тетяна. Івасеві ж казала, що нікуди він не піде, що краще це село обійти, дуже ж бо воно якесь підозріле. А там, гляди, наткнуться на пастушків, от їх і попросять. І вони виглядали голодними очима корів – десь же та має пастися череда, але корів не було, люди чи то боялися виганяти їх на пашу, чи втікачам просто так не везло, а голод терзав усе дужче й дужче і йти ставало дедалі важче.

Врешті наткнулися на дядька.

Дядько накладав саме на воза сіно. Поруч паслися коні: ситі, вгодовані, шкіра на них аж вилискувала, дядько ж був у військовому кашкеті і в полотняній сорочці – поверх новісінького галіфе з синього діагоналю (немало в той час дядьків нарядилося у військове: наші, відступаючи, покидали його повсюди, а ті, що попали в оточення та пробиралися в бік фронту, частенько й вимінювали на цивільне, щоб не привертати до себе увагу німців та поліцаїв, які полювали за такими). Тож дядько був наполовину у військовому, тільки босий: уминав босими ногами траву перед тим, як піддати її на вила, й аж присідав, щоразу по півкопиці піднімаючи. Дядько був з роботяг, ще й добрий хазяїн: бач, коні – наче лини, і віз – хоч на весілля.

Дядько возився із сіном, а пришельці, причаївшись у бур’яні, дивилися на нього в три пари очей, голодних та насторожених, і все не насмілювалися йому об’явитися. Ашот все поривався вийти з гвинтівкою, але Тетяна смикала його за рукав: не смій! – дуже ж бо ситі в того дядька коні й віз, мов намальований. Бач, наклада й наклада – усе сіно хоче за одним махом забрати. Може, поліцай або й староста, з таким тільки зв’яжись, такому тільки попадися на очі… «Давай я піду! – сичав сердито Ашот і вже з ненавистю дивився на дядька. – Руки вгору: хліб давай, сало давай, їсти давай!» – «Не смій! – хапала його за руку Тетяна. – Чуєш, не смій!» Бракувало ще появитися дядькові на очі з оцією гвинтівкою! Та він усе село на ноги підніме!

Дядько ж тим часом упорався з сіном, впряг коні, пішов поряд з возом, і вони дивилися йому вже у спину, а голод їх терзав іще дужче, і Тетяна жалкувала, що так і не наважилася вийти, а тепер уже пізно. «Зачем пізно!» – кип’ятився Ашот і поривався бігти навздогін, аж поки Івась сказав, що, може, в того дядька нічого з собою й немає. «Напевно ж немає! – підхопила одразу Тетяна. – Аби що було, він перед тим, як рушати, поїв би… Не нести ж додому». І їм усім аж полегшало, й Ашот уже не так сердився на Тетяну.

Вони йшли весь той день, минаючи села, і знову ночували посеред поля, тільки мерзли ще дужче, мабуть, од того, що були дуже голодні, й просиналися часто, навіть Івась прокидався, – бідна дитина, за що йому отакі муки!.. Тетяна про себе вже вирішила, що завтра зайде в перше ж село, бо так далі не можна. В неї є жакет, вона його виміняє на щось їстівне. На молоко й хлібину… Обов’язково хлібину, велику й духмяну, щойно вийняту з печі… Вона вже бачила її, ту хлібину, уявляла, наче держала в руках: запашну, гарячу, з рум’яною хрусткою шкоринкою, спечену на кленовому листі, хлібину, яку вони будуть їсти, запиваючи солодким, як мед, молоком. Тож вона зайде у перше село, до першої ж хати, де обов’язково пектиметься ота казкова хлібина…

В село Тетяна, однак, не зайшла: трапився хутір.

Вірніше, це не був уже й хутір, а руїни хутора: хати ще перед війною перевезли, мабуть, у село, бо з усіх хуторів тоді зселяли у села; Тетяна як учителька сама брала участь в отій не дуже веселій кампанії; ходила вмовляти людей, які не хотіли зселятися. Бо тут же і сад, і колодязь, тут усе звичне, до чого душею приріс, а там же гола толока, там і вода гірка, і земля неродюча, й городина не родитиме – та краще уже вбивайте на місці та отут мене й закопуйте, а переселятись не буду! – всього надивилася й наслухалась Тетяна, агітуючи хуторян за село… Тож одразу й подумала, що й тут кипіли баталії, а тепер усе вимерло, затихло навіки – лишилися тільки здичавілі сади, та тини напівзруйновані, та провалля погребів і колодязів, та ще одна вціліла садиба лишилася, яку чи то не встигли зрушити з місця, чи був там хазяїн такий уже впертий, що все начальство одступилось од нього – махнуло рукою.

В хаті й зараз хтось жив, бо із бовдура піднімався легенький димок: готували, напевно, сніданок. Вони довго вдивлялися, в надії побачити когось у дворі, але з хати ніхто не виходив, і Тетяна врешті наважилася:

– Будьте тут. Та не витикайтеся, щоб вас ніхто не помітив. Як усе буде гаразд, то гукну.

Ступила на дорогу, що вела з хутора в невидиме звідси село, рушила обережно до хати. Сонце било їй у вічі, білі стіни хати од того здавались аж чорними. Тетяна, мружачись, вдивлялася у вікна, чи не мелькне там людське обличчя, але вікна були порожні, і двір був порожній, тільки й того, що із бовдура продовжував струмувати димок. Пильнуючи собаки, вона зупинилася коло воріт, завагалася: гукати хазяїнів звідси чи йти прямо до хати.

Двір був ясний та розлогий, висланий, мов килимом, густим споришем; ясність оту ще більше підкреслювали старанно побілені стіни не тільки хати, а й корівника, й сажа, і клуні, й комори, – одразу було видно, що хазяйка тут – чепуруха, та ще й, мабуть, веселої вдачі: підперезала он хату такою червоною охрою, що аж горить. І Тетяна, вже не вагаючись, пішла до хати.

У хаті таки щось варилося. Щось дуже смачне: ще у сінях їй ударив такий дух їстівний, що аж слина набігла до рота. Ковтнувши ту слину голодну, Тетяна взялася за клямку.

– Доброго ранку, – привіталася тихо.

– О Боже, як ви мене налякали!

Жінка, що поралася коло печі, аж рогача упустила. Дивилася так на Тетяну, наче та з того світу явилася.

Це була зовсім молоденька ще жіночка, Тетяна одразу ж дала їй років двадцять два – двадцять три – миловиде обличчя її аж пашіло гарячим рум’янцем – чи то од печі, де потріскувало й булькало, чи од молодої гарячої крові, а скоріше – од того й од того. Дивилася на Тетяну світлими очима, ясними й блискучими, і в них уже миготіла цікавість: ота одвічна пружина, що заводить вчинки всієї на світі жіноти.

– Та звідки ви?

– Звідти, – невиразно відповіла Тетяна, показавши рукою в бік дороги, по якій оце йшла. – Чи не можна у вас розжитися чимось їстівним? Хлібом або молоком… В мене ось жакет. – І стала знімати жакет.

– Та що ви, не треба! – аж замахала молодичка руками. – Не треба мені вашого жакета: свого не знаю куди дівати!

Тетяна стояла розгублена: більше не знала, що запропонувати.

– То ви, мабуть, ще й не снідали? – запитала молодиця. – Сідайте ж до столу! – Кинулася до столу, витерла, хоч і витирати там було нічого: стіл аж сяяв дошками помитими. – Я зараз насиплю, саме каша зварилася… Та проходьте ж, чого стоїте на порозі!

– Дякую, але я не одна, – Тетяна, однак, підійшла до столу, сіла на табуретку. Дивилася на білу хлібину, що її поклала на стіл молодиця, не могла одвести очей.

– Не одні?.. А хто ж ще із вами?

– Діти… Двоє дітей…

– То кличте і їх!.. Що ж ви їх полишили на вулиці? – Молодиця вже була метнулася до дверей, а Тетяна хотіла сказати, що діти не тут, а далеко звідси, то краще буде, як вона їжу прихопить з собою – як у неї за спиною пролунав чоловічий насмішкуватий голос:

– Хо, родичка!.. Якими вітрами?

Тетяна здригнулась, оглянулася рвучко: відхиливши ряднину, що закривала прохід до іншої кімнати, стояв Іван. Дивився здивовано й весело, мов аж радіючи, що зустрів свою колишню мачуху, йому мов аж приємно було її тут зустріти, і повне, помолоділе обличчя так і сяяло усміхом.

– Оце так зустріч!.. Ну, здрастуйте!..

Ступив до кімнати, подав обмерлій Тетяні тверду, як дошка, долоню. Від нього так і війнуло здоров’ям і ситістю, тільки коли йшов, прикульгував трохи на праву ногу, і Тетяна згадала одразу ж ним убитого німця, отого Крюгера, і їй одлягло трохи од серця: він її німцям не видасть.

– Яким побитом? – запитав ще раз Іван: стояв перед нею в блискучих хромових чоботях, у новісінькому галіфе, у вишитій білій сорочці з тонкого, як шовк, полотна, а з обличчя його все ще не сходила ота посмішка: трохи привітна, трохи глузлива.

Тетяна не знала, що йому й казати. Знову подумала про вбитого ним німця, про те, що він утік із села і його не один день шукала поліція – зважилась:

– Я втекла з-під арешту.

– Овва! – щиро здивувався Іван. – Хто ж вас посадив?

– Гайдук… – І пояснила: – Він тепер у нас начальником поліції. На вашому місці.

– Ага, таки погорів! – аж вишкірився Іван. – Ото так йому й треба!.. А до вас чого причепився?

Тетяна ледь не бовкнула, що за брата, за Федора, та вчасно схаменулася: хоч Іван уже й не був у поліції, напевно ж не був, але вона не забула, як він допитував її про Ганжу і про старшого сина Андрійка. Тому сказала:

– Та за вас же і посадив… Наче я повинна знати, де ви.

Іван аж реготнув.

– А втекти як вам удалося?

Тетяна знову завагалася: казати правду чи ні. Врешті вирішила казати.

– Нас випустив Ашот… З нами і втік…

– Ашот?.. Вірменин?.. Де він?

– Там, – хитнула в бік дороги Тетяна.

– Так кличте ж сюди! – І до молодиці, що стояла, боячись пропустити хоч слово: – Галю, подавай-но на стіл – гостей будемо приймати! – І враз на обличчя його наче хмарина набігла: зиркнув гостро на Тетяну, підозріло спитав:

– Ви як сюди йшли?

– Дорогою.

– Оцією? Що із села?

– Та, мабуть же…

Іван зовсім насупився, обличчя його стало сердите і зле.

– Знову, зараза, заснула! – вилаявся він. – Ну, я ж йому зараз зуби почищу! – Одчинив сінешні двері, гукнув, задираючи обличчя: – Пилипе!

Там довго мовчало. Врешті глухо озвалося:

– Гов!

– Ану злазь сюди!

Зарипіли щаблі драбини, зачовгало в сінях: до хати увалився Пилип. Парубійко з гору заввишки: ледь у двері просунувся. Очі заспані, обличчя припухле і губи одвислі.

– Знову спав? – запитав грізно Іван.

– Та чого б я ото спав!

– Тобі дня буде мало?.. А якби не оця жінка, а німці йшли? Чи поліцаї!

– Та чого б їм ото ходити… – почав був Пилип, та Йван, зовсім уже роз’юшившись, не дав йому більше й слова сказати, ткнув кулаком прямо в зуби.

– Та чого ви б’єтеся?! – закричав Пилип, ухопившись за губи рукою.

– Тебе не так треба бити! Спасибі скажи, що чужа людина у хаті!

Тетяна сиділа ні жива ані мертва. А тут знову у неї за спиною голос насмішкуватий:

– Об чом шум?

Одхиливши ряднину, до кімнати заглядав голий по пояс чоловік: таке ж, як і в Івана, галіфе і чоботи хромові, а на ремінцеві тоненькому, поцяцькованому сріблом, наган теліпається, за руків’я шнурочком прив’язаний; а вище того галіфе – густе чорне на грудях волосся, тільки татуювання на животі, грудях, руках, навіть на шиї, – чоловік був змальований та списаний весь, не лишалося й місця живого. І чого тільки там не було: й голівки жіночі, й голі русалки, і серця, проткнуті ножами та стрілами, і якорі, і навіть гадюки – все те ворушилося, здималось, бугрилось під м’язами, а при самому пупові, живіт обперізуючи, чорнів напис «Не забуду мать родную» і ще якісь там слова – Тетяна вже й не пробувала їх розібрати: дивилась зачудовано на живу оцю писанку й не знала, що їй далі робити: тікати світ за очі, поки жива, чи лишатись нa місці?

– Об чом война? – перепитав чоловік.

– Та вони ось б’ються!. – плаксиво поскаржився Пилип. Одірвав долоню од рота, подивився, чи багато крові, а нижня губа була вся синя й розбухла.

– Ай-я-яй, ребйонка обідили! Ребйонка побили! – Чоловік одпустив ряднину, яку досі притримував, ступив до кімнати. На Тетяну навіть не глянув. – А ребйоночок шьо?

Пилип уже мовчав, натомість озвався Іван.

– Ребйоночок спав!

– Спав?.. Ай-я-яй!.. – Чоловік похитав головою, підійшов упритул до Пилипа: наган теліпався при кожному русі, бив по нозі. – Отак і мій один кериш: спав, спав, а проснувся без голови.

Пилип одсахнувся налякано, а Йван наказав:

– Лізь на горище! Та спробуй мені ще раз заснути!

– Biн не засне! – пообіцяв чоловік за Пилипа. – Він тепер і рідній мамці закаже не спати! – Чоловік усміхавсь добродушно, а круглі риб’ячі очі були холодні, як лід.

– Хоч поїсти дали б, – пробурчав Пилип.

– Ще встигнеш, – відповів йому Йван.

Пилип обернувся, ображеним ведмедем посунув із хати. А чоловік удав, що лише зараз помітив Тетяну:

– О, до нас гості!

– Моя родичка, – пояснив похмуро Іван: сутичка із Пилипом зіпсувала йому настрій.

– Пардон, мадам! – розшаркався чоловік перед Тетяною. – Пардон, що без фрака й галстука! – Ступив до Тетяни, подав вузьку долоню з довгими пальцями: – Щасливий вас бачити. Жора! – розкланявся, ще й посовав ногою, а з-під випещених вусиків, з-під червоних губів гарячим розсипом блиснуло золото.

– Ну, годі тобі! – зупинив його Йван. І вже до Тетяни: – гукайте Ашота та будемо снідати.

Поки Тетяна ходила по Ашота й Івася, Галя накрила на стіл. Стояли миски й тарілки із смаженим-вареним, квашені яблука, огірки й помідори, лежав щедро накраяний хліб: видно було, що тут не бідували. Ще й пляшка із самогоном, й Іван уже встиг налити у шкалики й кивнув Ашотові, щоб сідав поруч, а він, бідолаха, все ніяк не міг отямитись, хоч Тетяна й попередила, хто чекає на них. Нізащо нe хотів розлучатися з гвинтівкою: так із нею за стіл і посунув.

– Та одстав її к бісу! – аж розсердивсь Іван. – Ніхто тебе тут не зачепить.

– А може, він з нами воювати збирається. – Жора як був голий по пояс, так за стіл і сів. Дізнавшись, що Ашот із Вірменії, аж пальцями приклацнув – Та це ж те, що нам треба, начальник! – І підкладав тепер на тарілку Ашотові то картоплю, то м’ясо. – Їж, дорогий, їж та поправляйся пошвидше! – наче збирався його різати. Сам же не їв; знехотя копирсався в тарілці, допитувався, чи добре Ашот знає Кавказ. Особливо цікавився дорогами, що ведуть до Туреччини.

– Ах, Туреччина! – закочував під лоба очі. – Султани, мінарети, гареми! Гашиш, кишмиш і фелюги!

Їли довго й сито. Тетяна аж сп’яніла од їжі (чарку вона ледь пригубила), голова стала важкою, одразу захотілося спати. Івась теж он куня над тарілкою. Іван стає все похмурніший (завжди отак від горілки), а Жора все веселіший:

– Ваше здоров’я, мадам! Ваше здоров’я! – світив золотими коронками то до Тетяни, то до Галі, хилив чарку за чаркою, навіть губів не замочуючи. Під кінець розвеселився зовсім, зірвався на ноги:

– Музика, туш! Жора показує танець!

Вийшов на середину, козирем пройшовся по хаті.

 
Цыпленок жареный,
Цыпленок вареный…
Цыпленок тоже хочет жить.
Его поймали,
Арестовали,
Велели паспорт предъявить…
 

– А откудова у бедного колхозного цыпльоночка паспорт? – строго заокругливши очі, спитав Жора.

Його ноги вибивали чечітку – все швидше, швидше – тільки носки чобіт миготіли, і вже інша, в такт, пісенька вилітала з-під випещених вусиків, з червоних губів:

 
Здравствуй, моя Мурка,
Мурка дорогая,
Здравствуй, моя Мурка, и прощай.
Ты зашухерила
Всю нашу малину.
А теперь маслину получай…
 

Все швидше, швидше шаленів чечітковий дріб, наган підстрибував, бивсь, метлявся, чуприна нависала на лоба, на очі, на тонкий, перебитий посередині ніс. А-та-та!.. – сипався, слався дріб, – вже он і Галя плечима посмикує, й Іван пальцями вибиває по столу, й Ашот очима поблискує, а Івась аж рота розтулив, дивлячись на чудернацького дядька.

Жора ж наостанок так розійшовся, сипонув таким перебором шаленим, що, здавалося, ось-ось повідлітають підметки.

Потім, червоний, розпашілий, церемонно вклонився, ще й руку до серця притиснув, наче був на естраді:

– Благодарю за вніманіє!

– Благодарю – мало! – озвався Йван: він знову розвеселився, вовчі тіні пощезали з очей. – Осьо тобі нагорода! – Та й хлюпнув у порожню Жорину чарку, аж полилося через вінця.

Жора на чарку навіть не глянув. Підсів до Ашота, обійняв за плечі:

– Вот так Жора гуляєт!.. Давай разом з нами! Приставай до нашого табору!

– А він уже й без того вмовляння пристав, – відповів за Ашота Іван. – Голос його лунав рівно й насмішкувато. – Куди йому ще діватися?

– Начальник! – вигукнув тоді Жора і знову округлив очі. – Чєловек перед тобою сидить чи нє чєловєк?.. Дай чєловєку слово сказати!

– Та хто ж йому не дає? Я тільки одне кажу: йому діватися нікуди!

Ашот, розгублений, стискав гвинтівку так, наче її хтось збирався у нього відбирати. Потім глянув на Тетяну: благально, запитливо. А Тетяна й сама не знала, що робити, в неї теж голова ішла обертом.

І тут раптом у розмову дорослих втрутився Івась – запитав голосно й дзвінко:

– А ви партизани?

– Во! – вигукнув захоплено Жора. – Дитя попало в самую точку! – І зареготав, наче Івась сказав щось неймовірно смішне.

Посміхнувся й Іван. Зважився за Івасем і Ашот:

– Ви що: партизани?

– Та вже ж що не німці! – відповів, все ще усміхаючись, Іван.

В Ашота аж очі зблиснули.

– Тоді на – бери до загону!

– Вот ето порядок! – вигукнув Жора. – Начальник, давай наливай, Жора хочеть слово сказати!

Звівся над столом, хитнувсь, хлюпнув на Тетяну горілкою.