Повернувся – не хотів більш на нього й дивитись. Так його зараз ненавидів – у землю втоптав би! «Витурити к бісовій матері з колгоспу!.. І з села за одним махом!..» І де воно, таке ледащо, і вродиться! Сорок років уже розміняло, пора б уже й розуму хоч крихту мати, а в голові аж гуде. Скільки вб’єш, стільки й уїдеш. «У того Оверка й навильники од вил найкоротші», – казали про нього в селі. Пригледівсь якось Твердохліб – таки найкоротші! Беруть скиртоправи солому із волока – він тут як тут. Метушиться, виделкою своєю розмахує – його тільки й видно. А коли скирту вершити та солому нагору підважувать, то він і в кущі:

– Вершіть, хлопці, без мене, бо мій навильник закороткий.

Навильник короткий, зате ложка – найдовша: з-за чужої спини дістане.

Та зась! Погодували – скільки можна терпіти?..

Десь аж до обіду мотався Твердохліб у степу – наводив порядок. Встиг заскочити ще до орачів. Збились у гурт, забалакались, тютюнцем бавлячись, не встерегли, як і голова підкотив.

– Отак, значить, оремо?.. Ну й ну!

– Та ми тільки од плуга! – виправдовувались орачі. – Ось помацайте, ще й чепіги не охололи.

– І без мацання бачу, що спини давно вже просохли. Чи, може, так і орали: з холодком та з оглядочкою?

Підійшов до коней, провів по шерсті долонею:

– Добре ж орали: хоч пилюгу вибивай!

Дядьки уже мовчки за батоги та до плугів: од гріха подалі. Твердохліб же то за одним, то за другим пройшовся, перевіряючи оранку, аж тоді зібрався на бричку. Від’їжджав, роздратовано думав: «Роблять, мов на дядю чужого!.. Ні, доведеться-таки мінять бригадира: з цим тюхтієм ні вкуєш, а ні вмелеш!..»

– В третю завернемо? – запитав тим часом Яким. – Зупинив коней на роздоріжжі: праворуч – у третю бригаду, прямо – в село.

– Прямо паняй! – Твердохліб невдоволено: бракувало йому ще третьої! Хоч знав напевно, що нічого там не знайде такого, до чого можна придратися, однак при одній думці, що доведеться розмовляти з Миколою Приходьком, виникало глухе роздратування.

Приходько став бригадиром три роки тому, після того, як перебрали усіх придатних до керівництва людей. Кого не поставлять – за місяць, за другий прибігав у контору, кидав на підлогу батіг:

«Знімайте з третьої, бо або я когось порішу, або мене розтерзають на шмаття!»

На нього не дуже й сердились: всі ж бо знали, що то за штучка – третя бригада. До неї входив весь Марфин кут, де жили переважно багатодітні жінки. Чи то земля така там була, чи ще щось, тільки яка туди заміж не піде, так і починає сипати дітьми. Не зупиниться, поки з десяток не наплодить. І не боялися вже після того ні Бога, ні чорта. Стукає, було, бригадир у ворота, кличе на роботу Одарку, а та наче оглухла: возиться біля печі, у вікно і не гляне. І не витрима врешті бригадир: зіскоче з коня, та й, кленучи весь білий світ, заскочить до хати:

– Чи тобі позакладало, що й не догавкаєшся? Кидай свої горшки та гайда на роботу!

– Аякже, так я тобі й кинула! – од печі Одарка. І посічене лихим довголіттям обличчя її враз наливається злістю. – А дітей хто годуватиме? Mo’, ти за мене довариш?.. Так ставай до печі, а я сяду на твого коня та й буду кататись селом!

І вже підступа з рогачем – от-от штрикне межи очі. Бригадир задком-задком та в сіни.

– Одчепись, сатано! Ось визвемо на правління та всипемо як слід! – гукне уже з двору.

Отоді й вискочить Одарка слідом. Розпалена, роз’юшена – так пеклом і дише:

– Я вашому правлінню голови порозвалюю! Забирайся із двору, поки рогачем не охрестила!

Бригадира не треба й припрошувати: зв’язався із сатаною – сам уже не радий. Скочить на вороного та вже й не знає: їхати далі чи завертати назад. В наступній-бо хаті теж чорт у спідниці: тільки й чекає, щоб хтось підвернувся під руку…

Твердохлібові теж колись дісталося. Молодий іще був та гарячий. А тут жнива: день проґавиш – рік чухмаритись будеш. А з третьої бригади дві з половиною жінки у полі.

– Де ваші люди? – до бригадира.

– Та не йдуть, хоч убийся! Од печей не одірвеш…

Од печей?.. Твердохліба аж затіпало: тут хліб осипається, а вони біля печей?..

– Поїхали!

Скочив на жеребця, погнав так, що бригадир одразу ж одстав. Влетів у двір крайній: так і є – топиться! Дим із бовдура мало не до самого неба.

– Чому не в полі?

– А їсти ви, може, наварите?

– Я питаю, чого на роботу не вийшли?!

Слово по слову – до крику дійшло. До отого: «Ідіть к лихій матері, чого ви присікались?!» Як почув оте Твердохліб, ухопив відро та плюх із нього у піч: на чавунки та горшки. Так парою й бухнуло!

– Щоб зараз же мені у полі були!

Два тижні потому слід од нігтів носив. Як загородила, вража жінка, та й проорала од лоба аж до підборіддя. Твердохліб хотів був спершу до суду подати, та, схолонувши, передумав: дізнаються у районі – засміють.

Тож він не дуже й сердився, коли черговий бригадир третьої жбурляв на землю батіг та кричав, що краще під шибеницю, ніж з отими чортяками справу мати…

Ламали-ламали голови, кого ще поставити, як бухгалтер візьми й підкажи:

– Давайте спробуємо Приходька.

– Якого? Івана?

– Та не Йвана – Миколу.

Члени правління одразу ж замовкли. То сміялися, почувши про Йвана, а це враз притихли. І всі подивились на голову: що він на те скаже? Знали ж бо, що Твердохліб Миколу Приходька терпіти не міг. Після розкуркулення отого невдалого, коли йому, Твердохлібові, на горіхи в районі дісталося.

Твердохліб і справді одразу насупився, на бухгалтера зиркнув сердито. Той, бідолаха, вже раком назад:

– Та воно можна й іншого…

Твердохліб же пригадав, як Приходько виступав на останніх зборах, – кивав на правління і голову. Мовби й не критикував – підказував, і виходило так, що й підказував правильно, та Твердохлібові було од того не легше. Тим більше що й представник із району поруч сидів, усе до блокнота записував. Поцікавився навіть, що то за один.

– Так, із рільничої, – неохоче відповів Твердохліб. Ледь не додав, що із колишніх куркуликів, але вчасно стримався. Слухав Приходька, роздратовано думав: «Всі ви розумні – пальцями тикати! Спробували б самі потягти!..»

«А що, як і справді впрягти його в третю? Хай обпечеться – може, хоч трохи заціпить…» І для членів правління несподівано:

– Чого ж, можна й Приходька… Повчати уміє, подивимось, як цей розумник на ділі себе покаже…

Після того спершу чекав: от-от прибіжить Приходько та й кине традиційно батогом об землю. Отоді він йому й пригадає отой виступ на зборах.

Та Приходько до контори не прибігав. Схуд, почорнів, із жінотою воюючи, а не просився з бригади. Одну лиш умову висунув: щоб йому не заважали. Довірили бригаду, так до кінця, і під руку не лізьте. Прийде осінь – отоді за все і спитаєте.

Це коли Твердохліб поцікавився, хто йому дав право орати колгоспними кіньми городи багатодітним жінкам. Та ще й орачів виділяти. Що, може, в бригаді вже й роботи немає?.. І зовсім уже чудернацькі історії переповідали про Приходька Твердохлібові. Буцім із першого ж разу став до печі їжу варити. Як зайшов до Одарки, як почув: «А хто за мене дітям їсти наварить? Може, ви?» – «А чого ж, можу і я». Картуз на лавку, піджак із плечей, щоб не так жарко було, та й до печі: «Поки я тобі їсти варитиму, ти на моєму коні покатайся – жінок на роботу поклич». Одарка, кажуть, з того дива ледь язика не ковтнула…

Далі – більше: організував Приходько чергування щоденне. Сьогодні Одарка, завтра Василина, післязавтра Ольга. «Зносьте до гурту усіх сопляків, і нехай у вас голови не болять аж до вечора». А Одарці – Василині – Ользі – по півтора за те трудодня. Бухгалтер був став цапа: незаконно! Але Твердохліб несподівано на нього визвірився:

– Самому закортіло на третю?!

Лаяв бухгалтера, аж той вкінець розгубився. Не знав, що Приходько голові – шпичкою в боці. Що йому легше було б бачити, як Приходько жбурляє додолу батіг, аніж переконуватись, що третя бригада поволі на ноги спинається…

Та годі про це!.. Тим більше що он уже й село показалось.

В’їхали з протилежного боку: од ставу.

Ставок зовсім іще молоденький: другий рік, як загатили, а вже де-не-де поріс осокою, взявся першим рястом. Для дітлашні – рай, цілісіньке літо бовтаються, стрибають із греблі вниз головою – чия скоріше знайде пеньок. Твердохлібові ж – докір німий. Планували рибу розводити, обіцяли виділити мальків, навіть у районній газеті про це написали, а поки що плодяться пуголовки. «Треба буде змотатися в район, хай дістають де хочуть… А ні, то аж у область…» І качву треба розвести, качка ряст любить, качку випустиш весною на воду, а восени – готовий прибуток.

Далі, за ставом, потяглися садиби. І то з одного двору, то з іншого – чорти з рогами. Кози, бодай вони повиздихали! Розплодилося їх в останній час до стобіса, – і в дворах, і на вулицях, і на хлівах – усюди побачиш. Общипують все, об’їдають – деревця не полишать.

Колись у Тарасівці про козу і чуть не чували. Як завів іще до революції корчмар із сусіднього села – майже все село бігало дивитись. Жінки, які постаріші, тиждень потому одхрещувались: нечиста сила!

Минули роки – прийшли кози і в Тарасівку. Козі ж ні сіна багато на зиму не треба, не те що корові, ні ганяти щоденно на пашу: сама собі їжу находить, та ще ж до того й не підлягає податкові.

Перший завів дві кози Іван Приходько. Вирихтувався на ярмарок по телицю, а привіз ротатих прояв.

Поплакала, покричала бідолашна Федора, та куди було діватись? А згодом і сама переконалася, що можна жити і з козами. Молоко густе та солодке, аж канудить од незвички, та малі Приходьченки й смолу будуть пити, аби лише вволю. Як висушать вранці по чашці – до обіду їсти не просять.

З легкої Іванової руки кози потроху-потроху та й розбрелися селом. Заводили їх здебільшого вдови та одинокі, старі вже жінки. Що з коровою вже й не справляться, та й нащо вона, корова, одинокій людині, а коза в самісінький раз.

Твердохліб їх терпіти не міг. Докоряв не раз Нешеретові:

– Ви хоча б хазяїнів приструнили! Розпустили нечисть по всьому селу, скоро вже й вуха нам пооб’їдають!

Нешерет завжди виправдовувався тим, що він, натурально, воює із козами, тільки од тої війни толку мало. Самі ж бо знаєте, який тепер народ: ти йому слово, він тобі десять…

– Mo’, пообідаєте?

Яким уперше за всю дорогу озвавсь – пересердився. Притишив коней якраз перед завулком, що вів до хати голови.

Твердохліб уже хотів був погодитись, та враз згадав, що не дав розпорядження лаштувати підводи в район, і наказав їхати прямо до контори.

– Будем уже обідати, як із голови знімуть.

– Хто вас зніматиме!

Входжені коні легко перейшли на рись, і за кілька хвилин розмальована бричка підкотила під саму контору.

– То мені розпрягати? – Яким усе ще надіявся, що голова передумає – накаже завертати обідать. Вечір же скоро, он і сонце на прузі, а вони з самісінького ранку зернини макової в роті не мали. Про те, щоб самому підскочити додому, Яким і думать не смів. Поки голова в конторі, доти й він має бути при конях. Щоб як команда – одразу ж і їхати. Хоч і до світанку. Бувало частенько й таке. Особливо влітку. Вивалиться опівночі з контори голова, скаже запрягати. Та й покотить полохати сторожів і об’їзників: чи не дрімають? Так привчив, що тільки шелесне, а сторож уже в крик, як гусак.

«Служба собача!» – зітхає Яким. Ішов – радів: робота чиста, при бричці та конях, запріг – та й катайся паном. Добрий пан: і поїсти як слід не дадуть!

От і сьогодні: стирчав у конюшні голодний, до пізнього вечора. Уже й зорі загорілися в небі, коли врешті стали розходитись. А завтра ж, ще й день не проклюнеться, знову біжи на роботу. Зривайся з постелі гарячої, од молоденької жіночки, та, похапцем щось до рота укинувши – з темної хати в ніч ще темнішу. В оту передсвітанкову пору, коли все довкола мов дьогтем залите: по звуку тільки й здогадаєшся, що хтось суне назустріч. То це така робота легка? Та не потрібні йому й оті півтора трудодня, що кожного дня набігають, – дайте уволю хоч виспатись! Та пообідати по-людському.

– Взимку будемо одсипатися, – каже Твердохліб. – Як ведмеді. Ти бачив, Якиме, як ведмідь взимку снить?

– Де б я їх бачив!

– Заб’ється до ями та й сосе лапу. Цілісіньку зиму…

– Дак то ж ведмідь… – бере сумнів Якима. – А тут поки тої зими діждешся, то й спати розучишся.

Розпрягає коней Яким, пригадує всі ті розмови. І дружину свою молоденьку, яка жде Якима – не діждеться. Не спатиме, коли б не вернувся. Яким тільки рипне, а вона вже й з постелі. Хуткіше до печі: щось розігріть поїсти чоловікові.

Сяде потім навпроти, кулачком підборіддя підіпре – очей із нього не зводить.

– Ти чого? – запитає Яким.

– Так… – усміхнеться зніяковіло. – А ти їж… Чи, мо’, несмачне?

– Смачне, чого ж…

А сам ледь щелепами ворушить – і їжа до рота не йде. Їв не їв, тільки ложку намочив, та й скоріш у постіль. А дружина вже поруч: горнеться, ласки просить…

Ех, служба собача!..

Твердохліб же тим часом урядує в конторі.

Щовечора, в кінці робочого дня, збирав ланкових, бригадирів, – дати на завтра наряд. Ранок настане, тоді буде ніколи. Зараз же можна й посперечатися, порадитись, як його краще робити: так чи отак. Поки Твердохліб до столу долоню притисне, коротко скаже: зробимо так!

Сідав за стіл, на шкірою оббитий стілець. Стілець той був один такий у конторі, з високою різьбленою спинкою, з тонкими фігурними ніжками, з якогось чорного дерева: ножем ріж – не візьме! Дістала його ще давно комсомолія як реквізит для вистав – приволікла аж із Хоролівки, стілець так і стояв би в сільбуді, аби одного разу не наткнувся на нього завгосп. Саме побудували нову контору, в кабінеті голови появився вже й стіл, і мармурова чорнильниця, а стільця підходящого не було. Тож завгосп, не довго думаючи, стілець той на плечі та й у контору.

З того часу Твердохліб на ньому й сидить. Та інколи ще заступник, коли голова в районі, до стільця того приміряється. Сяде на краєчок, щоб швиденько й зіскочити, як голова раптом появиться. Ось він і зараз сидить за столом, праворуч од Твердохліба – не так за столом, як при столі. Решта ж розсілася навпроти, на внесених лавках.

Перш ніж приступити до нарядів, Твердохліб кожного вислухав, вияснив, що зроблено за день. Як завжди почав бухгалтер. Розкрив папку, дістав накладні, став доповідати. По зернових з державою розрахувалися повністю, ще й перевиконали…

– На скільки? – поцікавився Твердохліб.

– На шістнадцять відсотків супроти контрольної цифри.

Твердохліб задоволений. Ревниво стежив за тим, щоб його колгосп першим у районі виконував план хлібоздачі.

Виручало завжди Івасютине поле. Чи тому, що лежало найвище, чи куркульня вже до того землю привчила, тільки довкола… та що там довкола: по всьому району лише половіє, а тут уже воском береться. І пускає Твердохліб жатку та косарів, і гуде зголодніло молотарка, і засипається в мішки перше зерно. А Твердохліб уже накручує ручку «віялки», додзвонюється до директора заготпункту: приймай першу валку нового врожаю!

Споряджав не валку – весільну перезву. В гриви коням вплітали червоні стрічки, їздових наряджали у святковий одяг, на передньому возі – прапор, а попереду всіх – Твердохліб на своїй мальованій бричці. І по Хоролівці їдуть – не одразу до заготпункту, а через усе місто – мимо райради, райкому партії та інших керівних установ. Хай дивляться, хай бачать, хто такі тарасівці і хто такий Твердохліб.

Дивилися. Бачили. Хвалили на всіх нарадах, ставили в приклад, затикали роти:

– Хліба ще не дозріли? А в Твердохліба що – інше сонце світить?..

Обирали завжди до президії: сидів Твердохліб коло секретаря, на виду, і вже дехто про себе подумував: а чи не планують оцього раннього, та вже битого у якесь районне начальство?

І в газетах не жаліли місця для першої валки: од районної аж до обласної. Раз навіть у республіканській було надруковано. Путько спеціально заїхав:

– Читав?

Твердохліб, який встиг уже вивчити оту інформашку напам’ять, прикинувся, що нічого не знає.

– Що ж ти так?.. Про нього на всю республіку дзвонять, а він нічого не чує!.. На ось, читай!

Секретар навіть дзвонив:

– Твердохліб?.. Молодець!.. Правильним курсом ідеш!

Сам знав, що правильним. Твердо тримався цього курсу з року в рік, знав: багато що можуть простити – не простять одного. Не виконаєш першої заповіді перед державою – тоді начувайся! Тож коли б уродила єдина зернина, він і ту поспішив би одвезти. Та не в кишені, в хустині загорнену – ні! – на парокінній підводі одвіз би, ще й сам їхав би попереду, у своїй мальованій бричці. То вже потім, як не вистачить зерна на посів, можна податися в район, поплакать, де треба, та позичити тихенько до нового врожаю – із тієї ж комори державної, до якої недавно й одвозив.

Після бухгалтера мали доповідати бригадири рільничних. Але Твердохліб цього разу порушив порядок:

– Комірник тут?

Комірник, який сидів на ослоні попереду, в Твердохліба під самісіньким носом, притьмом схопився на ноги:

– Осьдечки я!

Твердохліб очима недобрими комірника з ніг до голови зміряв – зім’яв.

– Ану розказуйте, – почав грізно він, і всі враз відчули, яка хмара нависла над комірником, – розказуйте при всьому народі, для чого мишву взялися розводити!.. Шкідництвом займаєтесь?

Всі так і обмерли, як про шкідництво почули: вимовить Твердохліб іще два слова – «ворог народу» – чи не вимовить? Скаже – каюк комірникові! Не врятує його вже ніщо, навіть сам Твердохліб, хоч би й захотів. І вже ті, що сиділи поруч з комірником, вгощалися щойно його ж тютюнцем, – совком, совком – та подалі од нього.

Не сказав. Аж зітхнули полегшено, аж світліше мов стало. Комірник, ледь на ногах уже тримаючись, щось белькотів, але Твердохліб його вже не слухав:

– Обмежимось цього разу попередженням… Глядіть же мені: ще раз про миші почую – сушіть сухарі!

Сів комірник. Втира рукавом мокрого лоба, а ті, що одсувалися, знову поближче присунулись. І вже потім, розходячись, гомонітимуть поміж собою:

– Ну, начувайтеся, миші! Комірник у кожну нірку полізе, за хвоста кожну мишу цупити буде. І кота не треба заводити!

– Поліз би на його місці й ти!

Після комірника пішло веселіше. Твердохліб чи то весь свій заряд на нього витратив, чи не було уже сил лаятись, тільки бригадира першої рільничої майже й не пуштрив. Наказав:

– Щоб я більше од трактористів жодної скарги не чув! Поскаржаться ще раз – перекину в другу бригаду, а ви тоді хоч пальцями оріть. – Та ще пастуха пригадав: – Івасюка – на правління. Виганятимем к бісовій матері!

– Давно б пора, – притакнув бригадир, радий, що так обійшлося. – Я, Володимире Васильовичу, з ним уже замучився: не знаю вже, куди його і приткнути…

– Ладно, з цим вирішено, – припечатав долонею Твердохліб. – Тепер давайте про буряки…

Поговорили й про буряки: копати чи ще хай трохи постоять. Буряки ж цього року – ще таких мов і не було. Та й не диво: стільки гною убухали, що й камінь коріння пустив би! Та ще й од довгоносика вдалося врятувати. У сусідів всі плантації переполовинив, Твердохліб же кинув на довгоносика мало не всю Тарасівку. Обмережили поле канавами, заливали їх гасом, а учні збирали жучків у пляшки, в баночки. А тоді ще й курей пустили: колгоспних і людських. В якої баби одна несушка була – мобілізували і ту. Як рушило куряче військо поміж буряками – держись, довгоносику!

Зате ж і буряки! Твердохліб щодня навідується, милується.

– То як, Наталко?

Голос у Твердохліба аж потеплішав, коли до Наталки звернувся. Ланкової комсомольсько-молодіжної. І очі приязним поблиском узялися. Всім добре відомо, чому голова так злагіднів. Плекав Твердохліб надію виростити у своєму колгоспі ланкову-орденоноску. Першу в районі. Вже і в райцентрі кому треба про це натякнув. Не з трибуни, звичайно, а так, у приватній розмові. Порадився: як ви на це дивитесь? Там дивилися прихильно: вирощуй давай! Тільки ж гляди: якщо вже на таке замахнешся, то рачкувати буде пізно!.. Твердохліб і сам це добре розумів. Не відмовляв тому ланковій ні в чому. Так їй з самого початку і сказав: