У другій кімнаті, де сиділи рахівник і бухгалтер, вже чекав комірник: говорив щось до бухгалтера, скаржився, мабуть, на заступника. Бухгалтер слухав його у піввуха: він підбивав остаточно, скільки здано державі зерна, балаканина комірникова йому заважала, але він не наважувався сказати, щоб той замовкнув, а лише притакував, добре не знаючи й сам, чому він притакує. Побачивши Твердохліба, комірник зірвався на ноги, бухгалтер же ще нижче схилився над паперами, а рахівник енергійно заклацав на рахівниці. Твердохліб зупинився коло бухгалтера: хотів сказати, щоб виписав на ті п’ять підвод фураж, та одразу ж вирішив, що скаже пізніше. Повернувся, пішов із контори.

Комірник бічком-бічком та за ним.

– Ви мене кликали, Володимире Васильовичу?

Твердохліб у його бік навіть не глянув.

– То мені, мо’, пізніше зайти?

Твердохліб мов і не чув. Наче й не стояла поруч людина – так щось, місце пусте. Повернувся до стайні, гукнув їздового Якима. Той, ще сердитий на Твердохліба, не вибіг на оклик, а лише виставив голову.

– Запрягай!

Колись, на початку головування, мотався Твердохліб на двох на своїх. Де пішаницею, де на попутній підводі – встигав протягом дня побувати усюди. Прибивався додому опівночі – хоч у перевесло в’яжи. Їв не їв – падав одразу ж у ліжко, одкидав натоптані ноги. Почорнів, схуд, як гончак, і Маруся не встигала вшивати штани, що метлялися на всохлій сідниці, як обвисла ганчірка.

– Ти хоч би себе пожалів! – плакалася Володьчина жінка. – Перевівся на мощі – страшно й глянути!

Але Володька не жалів ні себе, ні людей. Чарівною зіркою горів на обрії соціалізм, і він ладен був покласти півсела, аби лишень пошвидше добратися до нього. Ще рік, од сили – два, здавалось Володьці, і вони ввійдуть у світ Братерства, Рівності, Щастя.

Та минали рік за роком, а жадане царство все ще лишалось на обрії.

Тоді Твердохліб осідлав коня. Може б, так швидко й не зважився, коли б у тридцять третьому, саме коли дозрівали хліба, не застукав у полі одного з торбою й ножицями. Тоді їх розвелося достобіса, отих стригунів, і Володька воював із ними не на життя, а на смерть: одбирав торби й ножиці, штрафував, а попадалися вдруге – оддавав без жалю до суду.

Цей, мабуть, був із битих: щоб ніхто не впізнав, навісив на морду ганчірку. Встиг настригти півторби колосків, і Володька уже був підкрався до нього, та зашелестів необережно пшеницею. Стригун, побачивши Володьку, стрибонув, наче заєць, закинув торбу за плечі і таким шаленим галопом ушкварив по полю, що якби Твердохліб мав рушницю, то не встиг би й прицілитись – щойно був поруч і вже аж он де!

«Стій!» – закричав гнівно Володька.

Стригун ушкварив ще дужче. Торба підскакувала у нього на плечах, била по шиї, і Володька, вкінець розлютившись, кинувся слідом.

На той час Твердохліб бігав нівроку: зайця міг би спіймати. А тут іще й колгоспний хліб – майже півторби – спливав з-під носа. Однак і стригун попався із тих, що обганяв запросто зайців: як Твердохліб не натискав, а відстань між ними не зменшувалась.

Отоді й сів Твердохліб на коня.

Сідлали йому жеребця, бо іншим коням і так вистачало роботи, а цей тільки даром ясла гриз та іржав од сили дурної.

Спершу жеребець не хотів скорятись Володьці – скидав на землю. Одного разу як хряснув, то Володька й очі під лоба пустив. Дехто подумав, що він хоч після цього од клятої тварини одступиться, але не такий був Володька, щоб так одразу здатися: полежав-полежав та й знову сів на жеребця.

У тридцять восьмому пересів Твердохліб уже на бричку. Не те, що важко стало верхом, а незручно. Хай об’їзник чи бригадир – тим і Бог велів гуцикати верхи, а то ж голова колгоспу. Вже і в районі почали кепкувати із нього, здебільшого ті, що приїжджали на бричках та на дрожках. Тож Твердохліб і вирішив утерти всім носа: замовив під парокінний виїзд фаетон. На високих ресорах, з м’яким сидінням, з металевими підніжками. А на колесах – шини. Та не залізні – гумові, їде – наче в колисці погойдується.

Чи то од їзди на бричці, чи од того, що настало спокійніше життя, а може, підійшли уже й роки, тільки за останній час Твердохліб розповнів, роздався в плечах і у поясі, а худе колись обличчя пішло обручем. І перші жирові складочки появилися на шиї, лягли на твердий, наче панцир, комір незмінної «сталінки».

Боячись, що голова так і поїде, комірник спробував ще раз звернути на себе увагу Твердохліба:

– Так я потім зайду, Володимире Васильовичу?

Але марно він чекав хоч слова у відповідь. Дивлячись мимо комірника, Твердохліб сів у бричку, наказав:

– У поле!

У поле вело дві дороги: одна спускалася донизу, через село, друга повертала праворуч, до кладовища. Хоч другою й ближче, однак Твердохліб не любив нею їздити. Тож злопам’ятний Яким повернув саме на неї. Твердохліб помітив це лише тоді, коли вже було пізно завертати: кладовище – ось воно, поряд!

Ніщо так не розповість про історію села, як його кладовище. Розкритою книгою лежить воно перед очима кожного, хто має очі і вміє дивитися. Про все розповість, розкриє усі таємниці. Як люди жили і як помирали. Хто ходив у багатстві, а кого їли злидні. Кого любили, кого ненавиділи, а до кого були і байдужими. Який рік був щасливий, а який – ні. Про все розповість вічна ця книга, і не шукайте на її сторінках жодного слова неправди.

Кладовище Тарасівки теж вело лік історії. З давніх-давен, од того судного дня, коли ховали першого Тараса, аж до нашого часу. Кожен рік, відходячи в небуття, лишав по собі зарубки – могили. Коли одну, коли дві, а коли й більше. Он отой жодної не полишив: махнув, лагідний, рукою – живіть собі всі та не згадуйте лихом! А той сипонув, наче маком.

Викосило тоді майже половину Тарасівки. Померло б і більше, аби не Твердохліб. Поділив село навпіл: на тих, що в колгоспі, і на тих, які лишили колгосп після статті Сталіна «Запаморочення од успіхів». І хоч гупали на нього кулаком у районі, що він розбазарює хліб, гупали й погрожували оддати під суд за шкідництво, Твердохліб врятував од голоду багатьох колгоспників. Пухнути – пухли, але більшість дожила до нового врожаю.

Що ж до індусів, то тут Твердохліб був безжальний. Боротьба є боротьбою, колгосп на чолі з Володимиром – по один бік барикад, а індуси – по другий: зрадили, покинули в найтяжчі хвилини, переметнулися на бік недобитого класового ворога, який гострив ножа в спину молодої радянської влади, а тепер до нього ж, до Володьки, за хлібом? Затиснув серце в кулак, закам’янів, задушив жаль у зародку:

– Нема для вас хліба!

Просили не хліба: хоч полови, хоч дерті.

– Нема для вас дерті!

Хрести на всіх тих могилах – німі докори Володьчиній совісті. Але що він міг зробити? Що міг удіять, коли сам аж хитавсь од недоїдання постійного? Коли його дружина, яка саме народила другу дитину, з плачем тицяла в голодного дитячого рота висохлі груди. Міг би узяти, користуючись владою, для себе трохи зерна із комори, міг – та волів краще померти з голоду. «Як усім, так і мені», – ось що живило в той час його непохитність, давало йому право відмітати всі докори. Навіть тоді, коли до сільради зайшов його тесть, батько Марусин.

Кладовище лишилося позаду: спливло хрестами, проминуло могилами. Десь там лежить його мати, давно треба навідатись, та все не збереться. Казала Маруся, що треба й могилу поправити – зробить і це…

А бричка котиться й котиться, і перед Твердохлібовим зором розгортається звичний пейзаж. По ліву руку, утоплена в балці – витикається деревами та бовдурами Тарасівка: отак і буде підглядати за головою, куди б не поїхав; по праву ж – у безкінечному мареві розгорнулися лани. Ні деревця, ні хатини – рівнина й рівнина, яка ллється без кінця та без краю.

Хіба що подекуди височіють прадавні могили. Була б Твердохлібова сила та воля, він зрівняв би їх та зорав, щоб не напускали бур’янів, а так туляться до них трактористи зі своїми вагончиками, та іноді виорюють біля них іржею поїдену зброю: мечі, списи й шаблюки. Шапками, кажуть, оті гори наносили. Скільки ж то народу збиралось докупи!

Ось і зараз побачив іще здаля Твердохліб усі три трактори, що працювали у нього в колгоспі. Сповзлись під могилу докупи, наче жуки: не інакше, трактористи сіли обідати. Твердохліб міг би спокійно їхати далі: хто-хто, а трактористи його ще не підводили, та зайвий раз перевірити, нагадати, що й над ними є око, не завадить ніколи.

– Завертай до трактористів!

По дорозі кілька разів зіскакував з брички, встромляв у борозну патик. Прикидав, чи не мілко орють. Не мілко. Задоволено посопуючи, наздоганяв бричку (сердитий ще Яким хоча б тобі зупинився!), стрибав на підніжку. Оглядав свіжу та чорну, що не встигла й просохнуть, ріллю: добре хлопці орють! І вже зовсім повеселілий під’їхав до трактористів:

– Хліб та сіль!

– Спасибі!.. Сідайте з нами!

Трактористи сиділи довкола мисок у своїх засмальцьованих робах. Та й руки, й обличчя – в мастилі, по чубах тільки й можна було догадатись, хто із них смаглявий, а хто білявий. І причіплювачі, що примостилися поруч, теж не чистіші. Виділяючи їх трактористам у підмогу, Твердохліб наказав: придивляйтеся, хлопці, до машин, пошлю взимку на курси – будете на сталевих кониках їздити… От вони й стараються: з ранку до вечора трактористам життя не дають. Як тільки зупиняться хоч на хвилинку, так одразу й до трактора: «Дядьку, а це для чого? А це навіщо ось крутиться?» – «Крутиться, щоб ти туди дурного пальця не пхав! – сердито тракторист. – Одмотає руку по лікоть – будеш знати, як питати». Але то не біда, що розсердиться – нам до того не звикати. І знову з запитаннями. Трактористи вже й Твердохлібові скаржились, що не міг прислати серйозніших, але той лише посміювався: «А ви що: схуднете, як мої хлопці чогось научаться?» Про себе ж думав: «Будуть свої трактористи, з ними легше й кашу варити. Свій – не чужий, що задер хвоста та й побіг. Тут і хата, і жінка, і діти – далеко не забіжиш. А то тим чортам сто разів поклонися, годи, як панам, а воно іще як не по його, то й кирпу набік…»

Ось і зараз: при появі голови причіплювачі поштиво схопилися на ноги, трактористи ж вели себе незалежно – зводилися лише тоді, як голова подавав їм руку.

Твердохліб привітався в першу чергу з бригадиром: низькорослим, худорлявим, більше схожим на підлітка. На сухенькій голівці коротко обстрижений чубчик. Отой чубчик його й видає: не так уже мало років людині, коли чуприна геть сива.

Знав бригадира ще з початку головування. Із тієї пори, коли для багатьох він іще був просто Володькою. Бригадир же уже й тоді сивий чубчик носив, і був він тоді чи не перший на весь район тракторист. Коли йшов вулицею, люди на нього дивилися, мов на чудо якесь заморське.

Нині трактором не здивуєш нікого. Чи косовиця, чи оранка – гудуть, як джмелі. Куди б у степ не зашився, обов’язково на обрії трактор побачиш.

Твердохліб з бригадиром привітавсь, як з рівнею:

– Пилипе Івановичу!.. Як здоров’ячко?

Пилип Іванович на здоров’я зроду-віку не скаржився.

– А каша як?.. М’яса вдоволь?.. – Кабанця уже третього колять – спеціально для трактористів. Твердохліб знає, що робить – недарма ж до нього трактористи самі набиваються. Бо й додому як ідуть, Твердохліб не забуде ніколи комірникові кивнути:

«Ану, налаштуй щось хлопцям у дорогу!»

Комірник порядок уже знає: і сальця, і м’ясця, і борошенця, а то й меду в трилітрову посудину – оце вашим діткам. Їдуть хлопці, наче од тещі з гостей.

– Так ні на що не скаржитесь?.. Може, дівчат пару підкинути?

Трактористи регочуть – ну й голова! Всміхається скупо й бригадир: маленький, слабенький, а тримає своїх хлопців у строгості. Поки робота – жінку рідну забудь, якщо вона в тебе і є.

– Все гаразд, Володимире Васильовичу, дуже вам вдячні!.. З водою, щоправда…

– Що з водою? – стривожено Твердохліб.

– Та водовоз занедужав, а цей, новий, поки повернеться, то й вода в радіаторах повикипає…

– То що, не могли спритнішого дати?.. Бригадирові казали?

– Каже, що людей вільних немає.

– Ось я йому дам вільних людей! Сьогодні ж нового водовоза підкинем. – І вже до причіплювачів: – Ну, а ви, хлопці, як? Стараєтесь?

– Стараємось! – ті хором од миски: трактористів свіжиною годують, то і їм перепадає. Хоч комірник і скаржився: їдять, як за себе кидають! Чи не можна, мовляв, їм варити окремо?.. Не можна! Мине осінь, зима – своїх трактористів будемо мати.

– Глядіть мені! – посварився на них жартома Твердохліб. – Як Пилип Іванович поскаржиться – враз у свинопаси переведу!

– Хлопці хороші, справді стараються, – заступився бригадир за причіплювачів. – Так що ви їх не дуже й лайте.

– Нічого, вони в мене не горді. А за одного битого знаєте скільки тепер небитих дають?.. Спитайте в райкомі…

Пожартувавши отак, Твердохліб прощається і сідає у бричку. Яким, що не злазив із передка, цмока на коней, і вони їдуть далі.

Одразу ж за могилою, що під нею дообідували трактористи, починаються стерні. Полукіпки уже звезені, стерні жовтіють, наче воском налиті. Тут ще просторіше, небо здається ще вищим, аніж над ріллею, а сонце мов аж ясніше. Пригріває по-літньому. Твердохліб скидає картуз, розстібає твердий комір.

– Ану, поворуши батогом!

Булані одразу ж пускаються риссю. Біжать весело, дружно, несуть бричку, наче пір’їнку, і тугий струмінь повітря обвіває обличчя, через розстебнутий комір обдуває розпарені груди, лоскоче аж попід пахвами.

Хороше!

Твердохліб мружить задоволено очі, ледь помітний усміх торкає завжди твердо складені губи. Він ворушить ними, мов пробує на смак м’яке осіннє повітря.

Та ось Твердохліб перестає усміхатись. Застібає комір, надіває картуз. Ліворуч, із степового облудного марева, вигулькнули постаті школярів, і Яким, уже не питаючи, повернув прямо на них.

Ого, скільки їх! Твердохліб навіть не підозрював, що у Тарасівці стільки дітлашні. Директор постарався – вивів усю школу. Учні сунули довжелезною звивистою лінією, видзьобуючи колоски. А поміж ними, кожен на чолі свого класу, – учителі, як лелеки. Теж нахиляються – даром не ходять.

Бричка ще й не підкотила, а від довжелезного цепу одірвалися дві постаті, заспішили назустріч. Твердохліб упізнав директора школи і бригадира рільничої. Того самого, що трактористів підвів з водою. Цибатий директор викидав довгі ноги, як журавель, опецькуватий же бригадир поспішав за ним підтюпцем – вибивав пилюку з стерні. «Біжи, біжи, я тобі чуба нагрію!..»

Підійшли, привіталися. Твердохліб, скочивши з брички, директорову руку потиснув, бригадирової мов і не помітив. Пішов одразу назустріч школярам.

– Ну, як у вас справи?

– Краще й не треба – п’яту підводу вантажимо, – похвастався директор.

– А я що казав! – І на бригадира не дивлячись, кудись мимо нього у простір: – Ану, махоніть на ферму! Передайте, що я наказав привезти п’ять бідонів молока школярам… Вистачить? – вже до директора.

– Вистачить, дякуєм!

Бригадир подався майже учвал: до конячини, що паслася ген при дорозі. І не встиг Твердохліб подумати, що разом не завадило б і за воду вибатькувати, як за ним і слід прохолов. Гаразд, потім шию намилю, ніде він не дінеться.

Тим часом підійшли до дітей. Діти всі, як одне, з торбинками: в кого через плече, а в кого на шиї, щоб зручніше набивать колосками. Торби теж різні: менші, більші, а в декого й такі, що об стерню ледь не чіпляються. Не розбереш одразу, що більше: дитина чи торба.

На торби ті дивлячись, одразу можна сказати, чиїх батьків дитина. Бо в кого майже повна, а в кого лише на денці. Твердохліб підізвав того, що з найповнішою торбою, запитав:

– Ти чий?

– Грицаїв.

– А як звати?

– Микитою.

– Молодець, Микито! Виростеш – стахановцем будеш.

– Діти, ви чули, що сказав голова? – підхопив ті слова директор. – Треба всім так старатися, як Микита Грицай.

Діти мовчки дивилися на директора й голову.

Твердохліб пройшовсь по стерні, де вже було зібрано, підняв один колосок… другий…

– А збирать треба краще… Не лишати й колоска на потраву…

– Діти, ви чули, що сказав голова? – вже строго директор.

Твердохліб подумав-подумав, що б іще сказати, врешті спитав:

– Чий клас?

Хоча б міг і не питати: одразу ж помітив у гурті школярів і свого. Ревниво придивився до торби – майже повна – і вже веселіше:

– То хто у вас учителем?

– Відповідайте, діти, коли вас запитує голова! – звернувся до учнів директор. І вже тихіше сказав Твердохлібові: – Світлична, он вона стоїть.

І Світличну помітив одразу Твердохліб, ще тоді, як підходив. Стояла осторонь, не сміючи підійти до начальства – на вчительку мало й схожа. Напнула хустку майже на очі, благенька кофтина на ній, вилиняла спідниця, тільки й того, що не боса. «Світлична! – гмикнув про себе Твердохліб. – А давно була Івасютихою?..» Чомусь пригадав, як стояв колись на порозі багацької хати: холодний, голодний, ще і в постолах, а вона сиділа, багато вбрана, за весільним столом з такими напитками- наїдками, що йому і не снилися. «Отак, значиться: ти тепер он хто, а я ось хто!» І Твердохліб кивнув Світличній, вітаючись, кивнув і до картуза руку підніс, бо все ж таки учителька, та ще і його сина. І потім уже, сідаючи в бричку, самовдоволено думав: «Бач, як воно повернулося: ти он де, а я ось де. А хто все те повернув? Ми, своїми руками!..»

Іще ворухнувся поблажливий жаль до Світличної: жінка ж бо одинока, без чоловіка, та ще й при двох дітях, та ще й менший – байстрюк. Воно хоч радянська влада і розкріпостила жінку: роди хоч і од негра, та село є село, в села свої закони, які не так легко зламати. Тож коли помітили, що учителька ходить вагітна, було балачок, а ще більше осуду. Знайшлися навіть такі, що хотіли писати куди слід, щоб прибрали із школи. Бо раніше б отакій – спідницю на голову та з села. А ця учить наших дітей.

Але Твердохліб не став прислухатися до тих балачок. І коли його якось запитав Нешерет: «Так що нам з учительшею робити?» – «З якою?» – «Та з Світличною, бо байстря привела», – відповів: «А нам яке діло до того?.. І зарубайте собі на носі: у радянської влади нема байстрюків! Ви це старорежимне слово з голови викиньте і каблуком розтопчіть!..» І потім, демонструючи свою незалежність од сільської, з дореволюційним душком, моралі, зупинив якось Світличну посеред вулиці, на очах у людей, поцікавився, як вона живе. Може, поміч яка потрібна од колгоспу: соломи на зиму піч топити чи ще що, хай прийде до правління – не соромиться. З чим і бувайте здорові.

Після цього, звісно, ніхто й заїкнуться нe смів – Світличну з села щоб спровадити. Плескати плескали, але всім язики не зав’яжеш, поплещуть та й набридне, учителька ж незабаром подала на розлучення і з Івасютихи знову стала Світличною. Що теж схвалив Твердохліб. Воно хоч і Світличні не з нашого, з попівського роду, та все ж хоч одділилася од гнилого куркульського кореня. Тим більше що за кілька років потому Твердохлібів синок пішов до першого класу і якраз до Світличної. Стрічаючись з учителькою, не забував цікавитись:

«Ну, як там мій учиться? – і додавав неодмінно: – Ви не дуже з ним панькайтесь: як що не так, то моєю рукою».

Збігли й думки про Світличну – за новою оказією. Голові, куди оком не кинь, скрізь морока. Така вже посада. Досить тільки де недоглянути, так шкода й вигулькне.

Ще здалеку помітив Твердохліб худобу під скиртою. Збилася докупи, прямо із скирти хліб травить. А пастуха мов корова язиком злизала. Не інакше, десь на сонці пригрівся. Заснуло, стерво, а худобу голова хай пасе?

– Ану, завертай!

Так і є: висмикує худоба хліб прямо із скирти, толочить, товче. Твердохліб її батогом, батогом! Обійшов потім скирту довкола – ледь об пастуха не спіткнувся. Лежить, черево вивернув, сон солодкий дожовує – слину ротом пуска. Ледве утримався Твердохліб, щоб не уперіщити батогом. Ткнув пужалном у пузо, гримнув:

– Ану, просніться!

Пастух охнув, схопився за живіт – зі сну нічого не тямить.

– Де ваша худоба?

– Десь тутечки…

– Тутечки! – передражнив його Твердохліб. – Ви нащо до худоби приставлені?.. Боки пролежувати?.. Явитесь у четвер на правління – там поговоримо.