Якось після уроків Колядко оголосив учителям, що в неділю відбудеться культпохід. Всі учні, починаючи з четвертого класу, й учителі разом із ними, вирушать за тринадцять кілометрів у велике село Прилуки, де минулого року збудували міжколгоспний Будинок культури, на перегляд кінофільму «Ми із Кронштадта». Тетяна хотіла одпроситися в Колядка, але тут, як навмисне, загадали з сільради, щоб у неділю всі агітатори провели політбесіди про міжнародне становище. Приїдуть з району перевіряти, як поставлено масово-політичну роботу. Нешерет як узнав, одразу ж ударив на сполох. Бо кому-кому, а йому нагорить у першу чергу. Він же не тільки голова сільради, а й секретар партійного осередку: обирають його ось уже четвертий рік підряд за рекомендацією Твердохліба. До цього секретарював Колядко, але чимось не вгодив Твердохлібові, той на звітно-виборних зборах Колядкові й дав: не забезпечує дійове керівництво сільським господарством. А чому не забезпечує? Бо од сільського виробництва одірваний – закопався у школі. І назвав Нешерета…

Так і секретарює Нешерет – четвертий рік підряд.

Нешерет спершу розпорядився навіть культпохід одкласти: які можуть бути походи в кіно, коли комісія от-от на голову звалиться! Але Колядко переконав, що культпохід – це теж політмасовий захід.

– Добре, ведіть. Тільки щоб мені, натурально, учителі по своїх десятихатках були!

Отож Тетяні замість Хоролівки світила політбесіда. Та ще треба воювати з Івасем, який здійняв рев на всю хату: збирався ж із мамою в культпохід, а тут на тобі – лишайся удома! Як Тетяна його не переконувала, що йдуть лише старші класи, не помагало ніщо:

– А Олька ж іде!

Олька – дочка Колядків, одноліток Івася.

– Іде, бо й батьки її йдуть! – вже сердито Тетяна. – І замовчи мені, бо я не знаю, що з тобою й зроблю!

Замовкнув. Забився в куток, схлипує так, наче хто йому печінку виймає.

– Ти довго там хлипатимеш?

– Довго.

Не витримала – розсміялась Тетяна:

– Ладно, не плач: попрошу Олексія Григоровича, може, він тебе й візьме.

Сина мов вітром видуло із закутка. Не одходить тепер од матері, допитується, коли вона ніде до Колядка.

– Піду – не забуду… А тепер біжи надвір, бо мені ось бесіду готувати треба…

Підібрала газети на задану тему, читає, виписує. Ось стаття «Правды» від 23 серпня цього, 1940 року, присвячена роковинам радянсько-німецького пакту: «… пакт був підписаний в момент, коли над Європою нависли грозові хмари імперіалістичної війни, що задовго і спроквола підготовлялась в дипломатичних канцеляріях Лондона і Парижа. Звістка про радянсько-німецький пакт прозвучала як останнє застереження організаторам і натхненникам імперіалістичної війни…»

«Агресивна роль англо-французької плутократії», – нотує Тетяна. І як ще одне ствердження попередньої думки, виписує фразу із доповіді товариша Молотова на Четвертій сесії Верховної Ради першого скликання: «Відомо, однак, що виражене ще в кінці минулого року прагнення Німеччини до миру було відхилене урядами Англії і Франції».

Остаточно ж викриває паліїв нової війни передова «Правды» від п’ятого липня цього року: «Документи, що викривають англо-французьких організаторів війни: про п’яту і шосту «Білі книги» німецького міністерства закордонних справ»: «Публіковані документи п’ятої і шостої «Білих книг» ще раз з усією очевидністю підтверджують і показують всьому світові справжніх організаторів війни. І тільки мудра сталінська політика радянського уряду своєчасно розгадала підлі задуми паліїв і відвернула напади, що готувались англо-французами на нащу батьківщину».

«Роль товариша Сталіна в міжнародній політиці Рад. Союзу», – продовжує нотувати Тетяна. Пригадує статтю Кагановича, опубліковану ще в січні, додає: «Великого машиніста локомотива історії».

А ось іще одна стаття – вона теж придасться Тетяні. Це вже «Известия», від 11 квітня: «Після вторгнення Англії й Франції в нейтральні води скандинавських країн і після контрзаходів з боку Німеччини Данія і Норвегія стали перед необхідністю примкнути так або інакше до Німеччини.

Насамперед слід прийти до того висновку, що дії Німеччини в даному разі були вимушеними.

Говорять, що Німеччина порушила своїми діями в Скандинавії принципи міжнародного права, що вона перетворила в клаптик паперу договір про ненапад з Данією і таке інше. Але читати тепер дешеві лементації щодо правомірності або неправомірності німецьких дій у Скандинавії, після того як Англія і Франція порушили суверенітет Скандинавських країн на шкоду інтересам Німеччини, викликавши тим самим контрзаходи Німеччини, – значить ставити себе в смішне становище. Війна має свою логіку, яка сильніша всякої іншої логіки».

Озброївшись отакими цитатами, пішла в неділю Тетяна на свою десятихатку проводити бесіду.

Збиралися в Погрібного Ярмоли – чоловіка непомітного і такого мовчазного, що Тетяна й не знала, який у нього голос. Звернешся до нього – або мовчки кивне, або всміхнеться зніяковіло. Весь вечір просидить – ані пари з вуст.

І жінка його, Явдоха, теж не дуже щедра на мову.

– Як вони й женились? – дивувався якось Іван Приходько. – Не інакше – на мигах.

Тетяна завжди приходила перша. Віталася з хазяїнами, одразу ж сідала до столу. Стіл чекав на неї вже прибраний, засланий чистою скатертиною. Скатертина вишита так, що й очей не одведеш. І квіти яскраві, і птахи, а внизу ще й пущений «бережок» із зеленої заполочі. Все це – Явдошині руки. День і піч з голкою не розстається, з нею, здається, і спить.

І поки Тетяна гортає свій зошит, до хати поступово сходяться люди. Перший, як завжди, прийшов Іван Приходько, цей свого не взіває.

– Добридень у хату! – і до Тетяни здивовано: – То ще нікого й немає?.. От же ледачий народ!

Не встиг Приходько примоститись, як і Курочка на порозі:

– Ти чого мене не гукнув?

– Та я ж думав, що ти вже тут… Так поспішав, що й тютюн удома забув… То сідай біля мене та давай спряжемося: твій тютюн – моя закрутка.

Курочка неохоче дістає кисет, тим більш неохоче, що Іван он уже наготував і клапоть паперу під цигарку: півгазети одпанахав!

– Сип, сип, тобі на тім світі одсиплеться!

Сходилися люди – з усього кутка. Жінки до столу, поближче до вчительки, чоловіки ж біля дверей мостилися. Одразу ж діставали кисети, мов тільки для того й прийшли, щоб накуритися, і невдовзі в хаті стало аж сизо од диму.

– Ви хоть би учительшу пожаліли! – докоряли їм жінки. – Смалять, смалять – у пеклі не насмалитесь!..

– А вчительша шо – не людина?.. Правда ж, Олексіївно?

Тетяна казала, що правда. «Куріть, куріть, я нічого», – хоч у голові вже починало й шуміти. Попросила лишень відчинити вікно, а то й справді задихнутися можна.

Слухали Тетяну мовчки, уважно, виховані в пошані до будь-якої людської праці. Лише коли Тетяна скінчила, тоді й загомоніли.

Перший почав Приходько. Не Іван, а Микола Васильович. Сидів під стіною на лавці, і його поголене заради неділі лице світилося закам’янілими зморшками.

– Ото стриг чорт свиню: крику багато, а шерсті мало…

– Це ви до чого? – аж стріпнувся Курочка.

– А ні до чого… – повів на нього насмішливим оком Васильович. – Просто згадав, як мій тато любили казати.

Та одчепитись од цікавого Курочки не так просто. Коли отаке сказала людина, то мала ж вона щось на увазі!

– От я коли щось, для прикладу, скажу…

– Та то ж, Мефодію, ви… До вас і Москва прислухається!

Посміялися незлостиво із Курочки. А Йван іще й по плечу його поплескав: «Ото тобі наперед наука: не заводься із Приходьками! Братові моєму хоч і далеко до мене, а все ж одного тата діти!»

Микола, мов би й не чуючи брата, дістав кисет, став непоквапом лаштувати цигарку. І так у нього акуратно та ловко виходило, що всі мимоволі на його пальці тільки й дивилися. Стромив цигарку до рота, нахиливсь до сусіда:

– А ке огоньку!

– А я скажу так, – устряв, мовби проснувся, до розмови Глекуха Дмитро: ходив завжди, як кабан, у щетині – по самісінькі очі. І щетина ота завжди на ньому була однакова, що учора, що позавчора, мовби виросла за один раз та й не росла уже більше. – Я так скажу: война буде чи ні, а воювати доведеться!

– Оце як у око вліпив! – розсміявся Іван Приходько. – Звідки ти знаєш?

– Ото вже раз хмари збираються, то жди граду на голову.

– Та, може, ще й не буде, – Данилівни жалісний голос: – о Господи, тільки жить почали, а тутечки знов про війну! – Бува, які хмари повзуть, а, гляди, стороною й обійдуть.

– Ці не обійдуть… Це – обложні…

Тетяна вважала за потрібне втрутитися: знову послалась на пакт. На сталінську мудру політику, що забезпечила мирне життя нашій державі…

– Воно-то так… – наче погодився з нею Глекуха. – Згори, канешно, видніше… Тіки згадаєте моє слово: война буде чи ні, а воювать доведеться!..

– І з ким же воюватимем?

– Звісно, з ким… Чия хата найближча…

– Та годі вам про ту війну! – аж розсердилась Данилівна. – Каркаєте, каркаєте, та й накаркаєте…

На тому з війною й покінчили: перейшли до справ більш близьких та цікавих.

– Тепер жити та Бога хвалити… Якби ще крамнини удосталь.

– От-от: спробуй людям вгодити! Наїлися – давай тепер крамнину!

– По мені хоч і вік без крамнини, аби було в торбі…

– Добре вам казати, Матвію, у вас іще діти малі. А от підростуть, то подивимось, що ви тоді заспіваєте. У мене он дочка на домоткане й дивитись не хоче: давай лише фабричного! Уже й кохту вишиту надівати стидається. Я, було, тіки в свято таку й зодягала, а вона і в будень стидається…

– І не кажіть: такі діти стали розумні та грамотні, що батько-мати уже й рота розтулити не смій!.. Он купила я своїй черевики… Не один десяток крашанок на базар однесла… Півбока у крамниці лишила, поки черевики ті видерла… Несу додому, несу та й стану: хустку розгорну й черевиками милуюся. Господи, думаю, та чи мені доводилося коли не те що такі узувати – бачити зблизька!.. Принесла, дак ви думаєте, що мені вертихвістка моя сказала?.. Не модні!.. Самі їх носіть!

– Дав би я по литках, щоб і п’явками взялися!

– Еге, спробуйте!.. Не встигнеш і за пужално взятися, а воно у сільраду… На рідного тата… Он у сусідньому селі взяли й посадили…

– Та за що ж його, Господи?

– За оте саме… Що сина провчив… Ну, мо’, й синяків де наставив, дак своя ж дитина, не чужа!.. Дали півтора роки в’язниці… Ото так: рідний синок тата запакував за ґрати!..

– Ото: вже дитину й повчити не можна!

– А ви учіть більше словом! – втрутився Васильович. – А то, як що, так і за лозину. Лози скоро не стане!

– Так вони вашого слова й послухають!

– Як розумного, то чому б не послухати…

Усміхаються недовірливо: де ж це видано, щоб дитина росла небитою? Та воно й не ростиме як слід!

– Ні, що ви там не кажіть, а ще старі люди казали: за одного битого двох небитих дають. То що: старі люди дурніші од нас із вами були?

– Мо’, й не дурніші, тільки тепер життя розумніше, по-новому жити нам треба.

– То колись діти як діти росли, – не згодився Глекуха. – Теперечки ж покруч якийсь… Стрів учора Передерієву дочку, оту, що в Полтаві учиться. Так з-під пудри тільки очі й видно. І губи якимсь чортовинням намазані. А спідниця – вище колін. Ще й деколоном од неї – нюхнеш – упадеш!.. Оце, думаю, буде комусь невістка в хаті!..

– А що ж їй робити, як по її виду чорти горох молотили? Mo’, хоч на деколон парубки налітатимуть…

Васильович уже морщився: не любив пустих балачок. Особливо коли на когось намовляли. Врешті не витримав: став розповідати, як він у німецькому полоні був, працював у одного бауера. Хазяїна, по-нашому… То який сад у того бауера був. От щоб і не дуже великий, зате кожне дерево сорту високого. Що груша, що яблуня – гілля тріщить! І то кожного року…

– Та ви ж уже сад заклали…

– Е, це не те. От коли б отих саджанців… Або на щепи. Це ж який сад можна розвести було б!

І, вже додому вертаючись, знову про сад той мову завів. Аж Данилівна не витримала:

– Та що ти все: садок та садок! Мов тобі найбільше потрібно!

– А кому ж? Якщо вже заклали, то треба ж довести до пуття!

– Оце як бачите! – поскаржилася Данилівна Тетяні. – Поки не був бригадиром, доти й горя не знали. А теперечки: чи є у мене чоловік, чи нема – не знаю й сама.

Так, ніби Тетяна жила де осібно і нічого того не бачила. Ось уже десятий рік вона живе разом з ними. Коли в тридцять четвертому одружився їхній син, думала кудись перебратися – звільнити кімнату. Але Василь невдовзі законтрактувався на Донбас та й майнув з молодою жіночкою добувати вугілля. Попоплакала ж Данилівна, виряджаючи сина: «Та він же ні сонця, ні неба не бачитиме: під землею й ходитиме!» Приходила до Тетяни майже щотижня: писати листа, сто разів наказувала берегтися, щоб не привалило. Кликала сина назад, у село, та Василь як затявся. Він і на Донбас поїхав не стільки для заробітків, скільки з-за того, що не міг простити декому отого розкуркулення.

Тетяні той спогад чи не найважчий. Пам’ятає, як Твердохліб, молодий ще тоді та запальний, ткнув у її бік пальцем і сказав: «Хай і вони он ідуть!» Щоб ішла розкуркулювати Данилівну і Васильовича. Людей, чий хліб їла, в чиїй хаті жила.

«Що ж, запишемо й вас, – сказав тоді Путько. – Як ваше прізвище, товаришко?»

І як вона не посміла відмовитись. Як вийшла потім разом із комісією по розкуркуленню, як холола в душі перед неминучою зустріччю з своїми господарями, і як пожалів її Нешерет, який очолював ту невеселу комісію:

– Ви уже, вчителько, йдіть собі в школу, а ми уже якось самі. – Сам не був переконаний, що Приходька треба розкуркулювати: наполіг на тому Володька.

І як вона стояла, отерпла, в порожньому класі. Як побачила валку саней посеред вимерлої вулиці… і на останніх санях, позаду якогось дядька з низько, на самі очі насунутою шапкою, Васильовича й Данилівну з сином. Данилівна застібала на синових розхристаних грудях кожушок, Васильович же сидів закам’янілий, і страшно, і мертво черкали по снігу спущені з саней ноги…

Іще пам’ятає Тетяна, як повернулася додому. Як зайшла на втоптане подвір’я, і як закричали німо до неї відчинені навстіж повітка і саж, сарай і комора. Як вона похапцем, збиваючи до крові пальці, зачиняла ті двері, і як їй було моторошно, коли лягла спати: наче в кімнаті, де ще сьогодні жили Данилівна й Васильович, лежав хтось мертвий…

Тому лише вранці наважилася заглянути до кімнати навпроти. Учора ще прибрана, привітна й затишна, з барвистими рушниками по стінах, осяяна лагідним усміхом Данилівни, кімната була сьогодні оголена, обшарпана, затоптана. На підлозі валялися недокурки, якесь ошмаття, хтось лишив слід засаджених у гній чобіт. Обдерті стіни сліпо темніли прямокутними, більшими і меншими плямами, – там ще учора висіли численні фото рідні Приходьків: чи то Данилівна прихопила їх із собою, чи комісія прилучила до описаного куркульського майна…

Тетяна так і не зайшла досередини: одступила у сіни, обережно, мов у хаті був хтось тяжко хворий, причинила двері…

І зараз, поглядаючи на Васильовича, думає, чи згадує про те Приходько? І як йому вдалося повернутися в село?..

Васильович згадував, і не раз. Як його розкуркулювали, і як він був на громадянській, воював у червоних. Посвідка ота його і врятувала.

Вже на вокзалі в Хоролівці, коли їх стали вантажити до вагонів, коли очманілі од лементу й ґвалту міліціонери вже не так пильнували, хто куди лізе, він коротко кинув синові: «Припильнуй за матір’ю!» – і, зігнувшись, шмигнув під вагон. І то його щастя, що вже добре стемніло, а то і не втік би.

Лежав у заметі, зарившись з головою у сніг, чекав, поки спорожніє перон. І все йому вчувалося, що його кличе Данилівна.

Аж тоді, як поїзд рушив (не тукнув, не свиснув – поїхав, мов украв), як у густій уже пітьмі вовчим оком згас ліхтар кондуктора, сторожко звівся Васильович.

Спершу біг просто в степ, подалі од залізниці. Біг навмання, провалюючись у глибокі замети, важко вигрібаючись із снігу, аж поки станція лишилася далеко позаду. Аж тоді повалився набік, бо серце, здавалося, от-от пролама груди: гупало молотом. Лежав, хрипко дихав, хапав жадібно сніг і все не міг остудити запарене тіло. А як трохи відпочив, звівся і знову пішов.

Куди – не знав іще й сам.

Степова чорна безвість німіла довкола. Десь було небо – зникло за хмарами. Десь були села – пощезали в пітьмі. Чорно попереду, чорно позаду. Під ногами – снігове бездоріжжя, а Васильович ішов та й ішов, і вже був мокрий, як хлющ…

Аж під ранок, коли набрів на село та наважився постукати у вікно крайньої хати… коли гостинні господарі, не питаючи, хто він і звідки, напоїли гарячим чаєм з липовим цвітом та послали на піч… коли гарячий черінь враз повив його розпареним духом і він поплив, поплив у сонну безпам’ять… останнє, про що подумав Васильович, це те, що йому треба пробиватися в Харків, до всеукраїнського старости: не міг ризикувати довідкою про участь у громадянській: давати її першому стрічному!

Тиждень добирався до Харкова. Де пішки, де на санях: залізницю оминав, та й не було б за що купити квиток, бо всі до копієчки гроші лишилися в Данилівни. Всюди казав, що інвалід громадянської і оце добивається в Харків: клопотати за пенсію. Виручала довідка, бо перевіряли документи не раз: багато в той час отаких бездомних дядьків тинялося селами.

До Петровського не так легко було попасти. Треба записатися в чергу й чекати, а чекати Васильович не міг. Весь час пекла думка, що поки він оббиває пороги, отой поїзд, той тать невсипущий, все чахка й чахка – котить у Сибір.

Вирішив ловити Петровського на вулиці. Рознюхав, де живе всеукраїнський староста, два дні і дві ночі ховався од міліціонерів та якихось людей у чорних шкірянках, а на третю добу вранці, немитий, неголений, з палаючими похмурою рішучістю очима (сам би себе не впізнав, аби глянув у дзеркало), кинувся мало не під колеса машини. Доки оті молодики у чорному, які біс його зна звідкіля й набігли, викручували руки Васильовичу та облапували, шукаючи зброю, Петровський наказав шоферові зупинитися, виліз із машини. І, побачивши старосту, шарпонувся до нього щосили Васильович.

– Одпустіть чоловіка, чого до нього чіпляєтесь! – спокійно мовив Петровський, і його сірі очі спалахнули лукавими вогниками. – А ти, дядьку, чом під колеса стрибаєш?.. Жити набридло?.. Та одінь свою шапку, я не піп, що під благословення лізеш…

Васильович слухняно натягнув на голову шапку, що була впала під час сутички з отими анахтемськими молодиками у чорному, які знову кудись пощезали – мов провалились під землю.

– Кого, дядьку, шукаєш? – допитувався тим часом староста.

– Вас, товаришу Петровський!