Назад уже ніхто не підвозив. Кому б це стукнуло в голову виїжджати серед ночі! Ніде ані зблимне. І Тетяна одна – сама на весь світ. Іноді світить місяць, іноді все тоне у мороці, і Тетяна не знає, коли їй страшніше: чи коли вона нічого не бачить, чи коли видно її. І вже не йде – біжить, і молить далекого Бога: «Ти ж не даси загинути: у мене ж сини!»

Три місяці промучилася мама. Три місяці бігала до неї Тетяна. Втомлювалась, аж темніло в очах, і була рада тій втомі.

В грудні мама померла.

Ховала її Тетяна сама: старша сестра, Ліда, не приїхала – у неї захворіла дочка; Федір теж саме лежав у лікарні. Прислав телеграму, а згодом написав і листа: кликав Тетяну до себе. Житимуть разом, а роботу знайдуть, без роботи не сидітиме. Обіцяв навіть гроші вислати на дорогу, як сестра надумається.

Тетяна спершу була загорілася їхати. Так їй набридла самотність, так хотілося бути поряд з близькою людиною, якій і звіритись, з якою й порадитись, на яку й обпертися в тяжку хвилину. Почала вже й листа: чекай, брате, у гості – почала, та й не закінчила.

Що їй завадило тоді дописати листа? Що стало на дорозі до брата?

Страх перед невідомим? Тут вона мала роботу, тут її знали, і якщо із нею, не доведи Господи, щось трапиться, то знайдуться люди, які її підтримають. Як підтримали отоді, коли вона пішла од Івасют. А там? Ану ж що станеться з братом – куди тоді їй діватися?..

До того ж два хлопці. То куди вона поїде?

Тетяна давно уже примирилася з думкою, що їй од життя ждати нічого. Жила заради синів. Вона нещаслива, хай хоч діти будуть щасливі. Заради них оформила розлучення з Оксеном, а потім оббивала поріг районного суду, щоб замінити прізвище старшому. Могла б – відмовилася б і од власного прізвища. Щоб жодна пляма не лежала на дітях, не попсувала їм майбутнього. Скільки вона пережила, коли Андрійко надумався поступати до комсомолу! Скільки перетрусилася: ану ж не приймуть, тоді можуть виключити і з середньої школи. Не раз питалася в сина: може, не треба? Може, краще почекати, поки закінчиш школу та вступиш до інституту?

– Треба! – відповідав коротко син. І затята, Івасютівська зморщечка розсікала гладеньке поки що чоло.

Йому теж, певно, було нелегко. Якось Тетяна спитала, чому не запросить у Тарасівку друзів. Адже є в нього товариші?

– Є.

– Так привези їх в суботу! А в неділю поїдете разом у Хоролівку.

Їй дуже хотілося познайомитися із Андрійковими друзями. Приготувала б, що змогла б найсмачнішого. До того ж син якось проговорився, що товариш запрошував його у гості до себе, але він відмовився. «Відмовився? Чому?» – «Він же не буває у нас. Так чого я до нього піду!»

– Запросиш, Андрійку? – допитувалась у сина.

– Ні.

– Чому?

Син довго не хотів відповідати. Врешті не витримав, вигукнув:

– А як узнають, що мій батько – куркуль?!

Скрививсь, мов од болю. Тетяна ж довго ходила сама не своя. Відчувала вину перед сином, краялась серцем, що Андрійко, поки й житиме, буде з-за неї нещасний.

«Знав би ти, сину, як мене видавали заміж!..»

Може, ота розмова з матір’ю і спонукала Андрійка подати заяву до комсомолу. А може, ота дівчина, фото якої Тетяна випадково знайшла у підручникові? «Андрійкові од Наді», – прочитала на звороті Тетяна. Було у ній щось по-хлоп’ячому зухвале, незалежне й горде – чи то в поставі голови, чи в короткій модній зачісці, чи в обрисі рішучого рога. Таня вивчала те фото довго й уважно, схвильована, засмучена і водночас горда за сина: дівчина була дуже красива. І помітила навіть приколотий до блузки комсомольський значок…

То, може, ота дівчина спричинилася до того, що Андрійко вирішив вступити до комсомолу?

Переборола спокусу розпитати у сина – узнати більше про неї. Поклала назад фото, закрила книжку.

Андрійка таки прийняли. Ввірвався в суботу до хати, веселий, щасливий, збуджений, закричав ще з порога:

– Ось, ма!.. Ось!..

Вечеряв потім – поклав перед собою квиток. Їв і не зводив із нього очей.

Вона теж у той вечір була по-справжньому щасливою.

Підкладала синові на тарілку, все пригощала, аж поки він, наївшись ось поки, одвалився од столу.

– Дякую, ма!.. Правда ж, красивий?..

– Так, – кивнула Тетяна: як і для сина, книжечка ця для неї важила набагато більше, аніж просто комсомольський квиток. Це був пропуск у майбутнє, індульгенція од куркульської спадщини. Син, мабуть, теж подумав про те саме, бо раптом спитав:

– Ма, яким був мій тато?

Тетяна аж здригнулася: до цього Андрійко ніколи не згадував батька. Між нею і сином існувала мовчазна угода, підсвідомо укладена кожним окремо, – не ворушити минуле. По змозі забути про нього. Тоді, може, й люди забудуть. І от сьогодні Андрійко наважився запитати про батька.

– А ти його не пам’ятаєш?

– Ні, – наморщив син лоба. – Двір пам’ятаю… гнідого коня… садок пам’ятаю… пасіку… а тата – ні…

– Твій батько був хорошою людиною.

– Але ж він був куркулем! Експлуататором!

– Він був хазяїном, – все, що знайшлася відповісти синові Тетяна. І щоб син не подумав нічого лихого про батька (нащо йому це!), додала: – Він нас дуже любив.

– А де він зараз?

– Цього я не знаю… Його як виселили, то я більше нічого про нього не чула. Може, десь уже й помер… Ти дуже на нього схожий, Андрійку!

Андрійко замислився. Дивився уже не на квиток – на чорне вікно. Прокашлявся, мрійливо сказав:

– А добре було б, якби тато наш був бідняком!

– Що ж, сину, так уже склалося… Тільки ти ні в чому не винен: діти не вибирають батьків…

Іще подумала, що Івасеві буде легше, аніж Андрійкові. Спить безтурботно в ліжкові: набігався, наганявся – ледь до постелі ноги доволік. Цьому не треба буде боятися, що його не приймуть до комсомолу.

– Давай уже спати, Андрійку. – Дозволила собі провести долонею по м’якій синовій чуприні (давно уже наїжачувався, коли його пестили: «Що я – маленький!»), щасливо зітхнула: – Тепер ти вже вступиш до інституту…

Бачила уже себе поруч із сином-студентом. Він у авіаційній формі (Андрійко збирався до авіаційного), всі на нього тільки й дивляться, а вона, горда, іде поруч з ним.

…Тетяна дочекається того дня, щоб там не сталося! А поки що треба лаштувати Андрійкові посилку. В армію. Та й вислати трохи грошенят, щоб міг купити хоч яблуко, як одпустять в неділю з казарми.

В посилку, окрім ласощів, окрім масла і сала, збиралася покласти вовняні шкарпетки, рукавички і шарф. Бігала спеціально до хлопця, який повернувся щойно із служби, розпитувала, що послати.

– Шліть харчів, – пораїв учорашній боєць. – Воно там хоч і годують, як на заріз, але в перший рік весь час голодний ходиш. Як намотають, як виганяють, то їдять – замало тарілок не ковтають!

– А з теплого що? – занепокоєно Тетяна.

– З теплого, окрім шкарпеток, нічого не дозволяють домашнього. Як побачать, то й викинуть. Привчають на морозі голим ходити…

Тетяна вирішила, однак, послати ще й рукавички та шарф: Андрійко ж, як що, так і хворіє на горло. Все це мала купити на базарі в Хоролівці, а ще дещо треба було справити й собі та меншому синові, то й вирішила заколоти Мартина.

Як не жалко, а треба.

Це вже, щоб не помилитися, восьмий Мартин. Всякими правдами й неправдами діставала Тетяна чергове порося й приносила в кулькові з газети. Порося одразу ж хрестили Мартином, бо перший Мартин був дуже вдалим кабанчиком, – тож і не переводилася в Тетяни в хліві династія невибагливих, жадібних до всілякого пійла, наїдних Мартинів. Весною, улітку – на лободі, на траві, восени – вже на гарбузах та картоплі, а під Новий рік поласує і кукурудзою та ячменем – от і не сиділа без м’яса Тетяна з синами: є що вкинути в борщ, є на чому й засмажити.

Завела Тетяна й город: не купувати ж капусту-картоплю! Цілісіньку весну і літо копала, садила, полола, ганяла й синів, хоч ті часто й кавчали: і на річку збігати хочеться, і поганяти із хлопцями – але зима прийде, то хто проситиме їсти? Тож бери мовчки сапку і ось тобі урок: підгорни дванадцять рядочків картоплі. Вправишся швидше – буде час і побігати.

– Ого – рядочки! – ремствував син, беручи, однак, сапку, – їм кінця-краю немає!

– Нічого, як помахаєш добре сапкою, то й побачиш кінець.

А що син тюкав сапкою, мов себе по нозі, Тетяна починала сердитись:

– Ти будеш сьогодні полоти? Чи за лозиною скучив?

Івась добре вивчив мамин характер: знав, до яких пір можна її дратувати. Нахилявся, по-справжньому заходжувався коло картоплі. Лише бубонів:

– Я б її довіку не їв!

– Подивись краще на брата, – раяла йому Тетяна. – Він скоро кінчить, а ти до вечора провозишся.

Сапка в синових руках починала мотатися швидше.

А ще зринули в пам’яті картини осінньої пори, коли все дозрівало. Тоді синів і підганяти не треба: збирати городину – для обох справжнє свято. Чи котити гарбуза – отакенного! – чи вигорнути одразу з-під куща піввідра картоплі, та картопля ж, як перемита, одна в одну! – чи ламати кукурудзу, щоб тільки бадилля тріщало – сини один з-поперед одного. Тетяні на них аж дивитися любо. Думала втішено, що хоч синами її не обійшла доля: Андрійко в усьому вже допомагав матері, та й на Івася нема за що ремствувати. Що неслухняний трохи, упертий, так вони, хлопці, такі всі. Підросте – порозумнішає.

Охоплена господарською гарячкою, надумалась якось Тетяна купити корову. Влітку ж на паші, на зиму сіна якось дістане, то й буде своє молоко, масло і сир. А там приведе корова бичка чи теличку, трохи підгодувати – та й у Хоролівку. Дармові гроші в кишені!

Тетяна, може, і не наважилася б: це ж корова, не порося, так загітувала Ганна Кононенчиха:

– Купуйте й не думайте! За корівкою ж, як за рідною матір’ю: що б не сталося, а голодні не будете. Я із вами й на ярмарок поїду. Мене, хай би який мудрий не був – не обдурить!

Ганна якою була, такою й лишилася: розбитна та бідова. Виростила трьох синів – трьох близнят, після армії всіх і поженила – сама підбирала їм наречених. «Бо вони ж у мене всі у тата вдалися: як не піднесеш до рота – весь день голодні ходитимуть!» А коли сини надумалися й відділятися, далеко й не одпустила: будуйтеся поряд. І живуть усі сини за три кроки од Ганни, вуса уже позаводили, а як що, так і до матері.

І дочкою, Наталкою, не нахвалиться. Вся у матір: все в її руках так і горить. Чи удома, чи у колгоспі – кругом командир! Оце недавно Мефодій віз гній на її поле, а скинув на своєму городі. Ну, скинув, то й скинув, інший не став би й заводитись – ворога зайвого наживати. І Наталка ж, бісова дівка, що зробила? Узяла дві підводи, посадила дівчат – та й у двір до Мефодія. Вигребла не тільки отой, що з колгоспу вкрав, а й з-під корови. Кинувся був Мефодій із кулаками, так Наталка його навильником як оперезала – ходить тепер закарлюкою…

– Отака бісова дівка! Цій не плюнеш у кашу! – І одразу ж, без всякого переходу: – Так ви, Олексіївно, купуйте й не думайте. Як зберетесь із грошенятами, так удвох і змотаємось. Таку лялю приведемо – усе село завидки їстимуть!

Тетяну вже і вмовляти не треба: день і ніч корова перед очима стоїть. Уявляла, як стрічатиме щовечора з паші, як бігтиме нетерпляче корова до сараю, де на неї вже чекатиме заздалегідь наготовлене пійло, як пахнутиме од неї молоком і та тим чимсь милим, спокійним, домашнім, що аж за серце братиме! Стрічатиме її Тетяна з чистою дійницею, з теплою водою: обмивати дійки, і корова повертатиме до неї лагідну голову, дихатиме вдячно в обличчя.

Тож Тетяна хоч сьогодні готова в Хоролівку, зупинка лише за грішми. Почала усвідомлювати, що скільки не пнутиметься, як не буде економити, а потрібної суми не збере, поки й житиме. Це ж легко сказати: сімсот-вісімсот карбованців, якщо хочеш купити не козу, а корову!

І покрутилась, покрутилась Тетяна, та й загітувала іще двох учительок приставати до гурту. Учительки з того ж обділеного племені, що й Тетяна: обидві без чоловіків. Багато тоді їх було: діти є, а чоловіка немає. Той помер, той не повернувся з громадянської, а той сам подівся невідомо й де, тож і доводиться жінці крутитися за обох. Ці теж із дітьми: в однієї дочка, трохи старша од Івася, а в другої – хлопчик і дівчинка, ще і в школу не ходять, – молока тільки дай. То оту, що з двома дітьми, і вмовляти не довелося, а з другою попоморочилась. У місті виросла, на селі півроку всього, то їй що корова, що жирафа – однаково. Найбільше боялась, що корова буде з рогами і, не доведи Господи, на оті роги її дитину піддіне.

– Вам не треба буде до корови й підходити, Зінаїдо Микитівно! – вмовляла Тетяна. – Я сама коло неї поратимусь. А вам готове молоко приноситиму.

Погодилась врешті. Найбільше вплинуло те, що свіже молоко для її Лароньки буде краще од будь-яких ліків.

– Побачите, як ваша дитина поправиться! – обіцяла весело Тетяна. – І не впізнаєте!

Обидві учительки пообіцяли дати по двісті п’ятдесят карбованців. Решту – Тетяна.

Покладала основні надії на чергового Мартина. Дістала чувал ячної дерті та з центнер кукурудзи власної, запарювала такі відрища, що ледь піднімала. Мартин, спасибі йому, все поїдав, пухнув прямо на очах. І коли настала пора колоти – ледь виволокли із сажа. Тетяна забилася аж у хату, щоб не чуги Мартинового передсмертного вереску – на руках же рік тому принесла! – а німий ще раз допитувався на мигах: смалити паяльною лампою чи здирати шкуру? Здирати! Ходила ж комісія з сільради, брала на облік свиней, щоб хто не здумав ухилитися од здачі шкури державі, то нащо їй зайва неприємність?

А згодом розкаювалась: повезла в Хоролівку сало, та майже все й назад привезла. М’ясо одразу ж розпродала, а в сало потикають-потикають пальцем: «Якби ж із шкуркою!» – та й мимо проходять. Дивиться Тетяна, а сусід, що праворуч, продає сало з шкуркою, і ліворуч – так само, і навпроти… Та не бояться ж нічого! Один поперед одного заманюють покупців:

– Дамочко, беріть у мене! Соломкою смалене – не паяльною лампою!.. Ось понюхайте, дамочко!..

Нюхають, кажуть зважити кілограм, а то й більше. Тетяні ж хоч плач. Та гризи собі лікті, що не послухалась німого.

А повернулася додому, склала сало у діжку – хоч самі будуть їсти. І порахувала гроші, що вторгувала за м’ясо: мало. І половини не вистача до тієї суми, що її мала докласти Тетяна.

Що ж його робити? Позичити у когось із колег? Навряд чи удасться. Живуть же од зарплати до зарплати, а лишиться зайва десятка – сто дірок одразу на неї! Хіба що в Колядків? Ні, таку суму не позичать нізащо!..

Виручила, сама того не відаючи, Зінаїда Микитівна: сказала, що роздумала.

Так і лишилася без корови Тетяна.

Дивлячись на зажурену матір, сини бралися її утішати. Андрійко, який на молоці й виріс, казав, що йому того молока хай хоч і довіку не буде. Аби було сало, оте, що мама не спродала.

– Правда ж Івасю?

– Правда, – підтримував менший брат старшого і вже од себе додавав, що він молока терпіти не може: пив лише тому, що мама наказувала.

– Утішники ви мої! – розсміялася крізь сльози Тетяна. І, щоб хоч чимось віддячити синам, дістала картоплі, нарізала повну сковороду сала. За підсмаженою картоплею Андрійко сказав, що хай мама не журиться: він надумався розводити кролів. Вже домовився з Володькою, той пообіцяв дати на весну кроля і крольчиху, як розплодяться – щодня буде м’ясо. А шкурки здаватимуть.

– А чим же ви їх годуватимете? – всміхалася Тетяна.

– А травою! Рватимеш, Івасю?

– Умгу…

Сини у той вечір були дружні як ніколи.

Андрійко і справді приніс весною двох кролів: у того слово не розходилось з ділом. Змайстрував клітку, ганяв щодня брата, щоб помагав рвати бадилля. Не раз і не два заставала Тетяна обох червоних, мов щойно вилізли з печі. У Івася ще й сльози на очах тремтіли.

– Знову билися?.. Викину ваших кролів, щоб і духу їх не було!

Та викидати не довелося: подушив сусідський собака.

Кілька днів сини ходили як у воду опущені. Хотіли навіть подавати у суд на сусіда, та Тетяна пригрозила, що хай лише спробують; не вистачало їй ще сварки з сусідами. То Андрійко взяв сокиру і порубав клітку: якщо так, то й заводити більше не буде!

– То у вас хазяїн росте, – казали про Андрійка жінки. – Хазяїном буде.

Тетяна й сама бачила, що хазяїном: Івасютина кров. І дров матері нарубає – не треба й загадувати, і по воду залюбки сходить, та не до ближнього колодязя, а обов’язково до отого, що аж біля школи – там вода набагато смачніша. Збирається, бувало, Тетяна в Хоролівку (мама тоді ще жила), наказує старшому:

– Ти ж, Андрійку, приглянь за Мартином, щоб не був голодний… А для вас он борщ у печі… Та поглядай за Івасем, щоб він у шкоду не вліз.

Андрійко тільки головою кивне: хай мама їде спокійно, він якось уже вправиться. Повернеться Тетяна: і кабан нагодований, і тарілки всі перемиті, ще й каша зварена.

Або стануть полоти (Івась тоді зовсім ще малим був), займе Тетяна чотири рядки, і син не менше візьме. Сапає: ревниво погляда на матір – у кого краще. Пополе Тетяна годину-другу, та й жалко стане сина:

– Ти б, Андрійку, збігав до річки та скупався б… Я вже сама закінчу.

Не піде, поки не вправиться.

Одне не подобалося Тетяні у синові: ріс потайним. Де що не станеться – матері не скаже нізащо. Івась як що, так одразу й до матері, в Андрійка ж іще у маленького допитатися нічого не можна було. Принесе синячище під оком: з ким побився? за віщо? – мовчить, тільки око запухле світиться. Хіба що від людей довідається, з ким воював її син…

Як то йому тепер у армії? Пише, що добре, всім задоволений. Якби ж то так!.. Пошвидше б минали оці три роки, щоб син вступив до інституту. Тоді Тетяна зовсім була б щаслива. Хоча й зараз на долю не скаржиться. Чого іще їй: сини хороші, у школі її вважають не гіршою од інших. Навіть співдоповідь доручили прочитати на районній конференції вчителів. Про позашкільне виховання дітей.

Тетяна довго пам’ятатиме ту співдоповідь. Умовляла Колядка, щоб доручив комусь іншому – так було страшно. Колядко відповів, що не може: уже повідомив її прізвище у район.

– Та ви не хвилюйтесь – все буде гаразд!

Легко було йому говорити! Сиділа день і ніч над доповіддю, під кінець аж очі стали боліти. Замучилась вкрай, поки списала учнівський зошит – не більше, ніж на двадцять хвилин – попередив Колядко. Просила Колядка, щоб той хоч домовився, аби її не поставили першою. Сиділа потім у залі, стискаючи зошит у спітнілій долоні, шепотіла перші дві фрази своєї співдоповіді, наче молитву: боялася, що в останню хвилину забуде.

Опам’яталася вже тоді, як сіла на місце. Сиділа й очі не сміла звести: здавалось Тетяні, що всі сміються з неї.

Не сміялися. Навіть похвалили, і в районній газеті було згадано: «З цікавою співдоповіддю про позакласне виховання дітей виступила учителька Тарасівської ПСШ Світлична Т. О. Тетяна тих газет аж десяток купила. Так усі десять у комоді й лежать….

Як тоді радів за неї Андрійко!..

І знову думки про сина. Про те, що на днях пошле йому посилку. Заколе чергового Мартина та й поїде в Хоролівку…