Дійові особи:

Рід Монфорів,

родина герцога Бретонського:

Жан VI (1389—1442) – герцог Бретонський.

Жанна Валуа (1390—1433) – герцогиня Бретонська, дочка короля Франції.

Їхні діти:

Анна (1409 – після 1415), Ізабелла (1411—1442), Маргарита (1412—1421), Франсуа (1414—1450), Катрін (1417 – після 1444), П’єр (1418—1457), Жиль (1420—1450). Артюр де Рішмон (1393—1458) – брат герцога Бретонського. Маргарит а Бургундська (1393—1441) – мадам де Рішмон, його дружина, сестра герцога Бургундського, вдова за першим шлюбом дофіна Луї.

Жиль де Шантосе (1394—1429) – брат герцога Бретонського.

Рішар д’Етан (1395—1438) – брат герцога Бретонського.

Маргарита Орлеанська (1405—1466) – сестра герцога Орлеанського, дружина графа д’Етана.

Їхні діти:

Марі (1424—1477), Рішар (1425—1434), Ізабелла (1426— 1438), Катрін (1428—1476), Франсуа (1435—1488), Маргарита (1436—1466), Мадлен (1437—1461); байстрючка Жанна (1423—?) – позашлюбна дочка графа д’Етана.

Придворні Бретонського двору:

Олів’є де Пріоле – скарбничий і сповідник графа д’Етана.

Рауль Моро – метрдотель графа д’Етана.

П’єр Гіллар, Жан Пенсон, Жан Пуату, Жан Плюможа – на службі у графа д’Етана. Рене де Бретейль (1392—?) – придворна дама герцогині Бретонської.

Філіпп де Прюнель (1401—?) – паж герцога Орлеанського, пізніше – джура графа де Рішмона, перебував на службі у графа д’Етана.

Марі де Прюнель (1405—1434) – його дружина, придворна дама графині д’Етан.

Їхні діти:

Жан (1421—?), Філіпп (1422—?), Жак (1423—?), Шарль (1424—?), Анна (1425—?).

Жанна де Белльваль (1380—1439) – вихователька Маргарити Орлеанської.

Месір Коллар – сповідник та секретар графині д’Етан.

Сильвіо – лікар та астролог графині д’Етан.

Анна де Бейі, Франсуаза да Кларсі , Катрін де В’єнон, Андреа де Бларю, Жанна де Ретуле, Маргарита де Прей, Клеманс де Тр еж’ є – дами графині д’Етан.

Рід Пантьєврів, що оскаржує владу Монфорів над Бретанню:

Маргарита Кліссон (1366—1441) – вдова Жана де Шатійона, графа де Пантьєвра.

Її діти:

Олів’є (†1433), Шарль (†1434), Жан (†1454), Гі (†1455).

Рід герцога Орлеанського,

племінники короля Франції Шарля VI, кузени Шарля VII, троюрідні родичі Монфорів та герцогів Бургундських:

Шарль (1394—1465) – герцог Орлеанський, поет, в англійському полоні з 1415 року, син убитого за наказом Жана Безстрашного Луї Орлеанського.

Філіпп де Вертю (1396—1420) – його брат.

Жан Ангулемський (1399—1467) – брат герцога Орлеанського, в англійському полоні з 1412 року.

Маргарита (1405—1466) – сестра герцога Орлеанського, дружина Рішара д’Етана.

Жан де Дюнуа, прозваний Орлеанським Бастардом (1403— 1468) – зведений брат герцога Орлеанського.

Ізабелла (1406—1498) – мадам де Вандом, зведена сестра герцога Орлеанського.

Рід герцога Бургундського,

двоюрідні племінники короля Франції Шарля VI, троюрідні родичі Шарля VII та принців Орлеанських:

Філіпп Добрий (1396—1467) – герцог Бургундський, син убитого під Монтеро Жана Безстрашного.

Маргарита Бургундська (1393—1441) – його сестра, дофіна Франції, пізніше – графиня де Рішмон.

Анна Бургундська (1404—1432) – сестра герцога Бургундського, герцогиня Бедфорд.

Валуа,

королівський дім Франції:

Шарль VI (1368—1422) – король Франції.

Ізабелла (Ізабо) Баварська (1370—1435) – королева Франції.

Луї (1396—1415) – дофін, одружений з Маргаритою Бургундською.

Жан (1398—1417) – дофін.

Шарль (1403—1461) – дофін, пізніше – король Франції Шарль VII, молодший брат герцогині Бретонської.

Марі Анжуйська (1404—1463) – дофіна, пізніше – королева Франції.

Йоланда Анжуйська (1381—1442) – теща Шарля VII, мати Марі Анжуйської.

Ланкастери,

королівський дім Англії, далекі родичі королів Франції:

Жанна Наваррська (1370—1437) – королева-вдова, мачуха Генріха V, за першим шлюбом – герцогиня Бретонська, мати герцога Бретонського, Артюра де Рішмона, Жиля де Шантосе, Рішара д’Етана та їхніх сестер.

Генріх V (1386—1422) – король Англії.

Катрі Валуа (1401—1438) – дочка короля Франції Шарля VI, дружина Генріха V, королева Англії.

Томас, герцог Кларенс (1388—1421) – брат Генріха V. Джон, герцог Бедфорд (1389—1435) – брат Генріха V.

Річард (1405—1435) – позашлюбний син герцога Бедфорда, джура герцога Кларенса.

Гемфрі, герцог Глостер (1390—1447) – брат Генріха V.

Пролог
1415

– Дамуазель має поводитися чемно, – від старої няньки віяло вогкістю підвалу. – За будь-яких обставин. Не пручатися волі родини, слова не мовити, допоки до неї не звернуться, і не піднімати очей. І в усьому слухатися месьє де Шантосе, він за вас відповідає, допоки не передасть нареченому.

Холодні, наче з крижаної води, тремтливі вузлисті пальці перевірили, чи всі ґудзики на комірі-стійці сукні застібнуто. На висохлому, зморщеному, як печене яблуко, обличчі старої італійки з’явилась подоба усмішки.

– Я знаю. І завжди знала. Хіба у вас були приводи докоряти мені, мадам? – знизала плечима Маргарита та знаком наказала пажу відчинити старезні, всипані павутинням тріщин двері. З дитинства вона була привчена до того, що принцесі не потрібно відкривати рота, коли вона може віддати наказ жестом.

Позолота на дерев’яній різьбі геть потьмяніла та потріскалася, мимоволі нагадуючи про втрачену могутність родини герцогів Орлеанських. За життя покійного герцога його дочка могла вийти заміж за дофіна, спадкоємця французької корони, а тепер шлюб із молодшим братом герцога Бретонського вважався вдалою партією.

Принцесу Орлеанську вперше вбрали по-дорослому, служниці заплели коси та сховали волосся під високий білий хорн¹ із перлинами й довгим серпанком. Важка біла сукня сковувала рухи, від темно-сірого брокатного плаща вже втомилися тонкі плечі, але Маргарита ані словом не поскаржилась. Її добре виховали, герцог Орлеанський міг бути певним, що сестра не влаштує сцени у церкві. Хоча їй лише десять років, і довелося брати спеціальний дозвіл у Папи Римського, аби віддати заміж, бо ж наречений доводився їй троюрідним братом. Не кожна дівчина й у п’ятнадцять так добре усвідомлює свій обов’язок, свою долю і своє призначення. Femme couverte. Заміжня жінка. Віддана в дружини тому, хто потрібен родині як союзник. До цього її готували з колиски.

Ледь над серпневою зеленню зійшло сонце, мадам де Белльваль вивела свою вихованку надвір, де чекали дормези для подорожі дам та бретонські вершники, які назавжди відвезуть юну сестру герцога з краю, де вона народилася. Надворі стояли її старші брати: Шарль, герцог Орлеанський, замислений, із глибокою складкою на лобі, у незмінній жалобі вже вісім років, відтоді як убили батька, та розряджений, по-паризькому елегантний, завжди усміхнений Філіпп. Тут усі дівчата почту – в однакових зелених сукнях, кузини, племінниця Жанна, дами, усі челядники герцогської родини, усі солдати замкового гарнізону. Але Маргарита не знаходила ту, котру зараз, перед розлукою, хотіла бачити найбільше.

– А моя сестра? – нарешті спитала вона самими вустами, озирнувшись до виховательки.

Дочекавшися схвального герцогського кивка, мадам де Белльваль поквапилася за зведеною сестрою принцеси, яку замкнула в ліжниці, щоб та своїми сльозами не засмучувала сердешну ще більше.

У двір вибігла тоненька, як соломинка, дівчинка у простому домашньому платті з розпущеним волоссям, заплакана до задухи і вже безголоса. За нею ледве встигла сердита покоївка та накрила худорляві плечі плащем. От хто вже не переймається етикетом! Маргарита м’яко обійняла сестру за плечі.

– Чому мені не можна поїхати з тобою, Марго? Чому? – схлипнула мала на вухо Маргариті.

– Монсеньйор герцог не дозволив… – так само тихо відповіла принцеса.

– Тоді забери це, – ледве вимовила мала ще й досі у владі сліз.

Маргарита побачила маленьку срібну арфу покійної герцогині, своєї матері.

– Але ж ти не мусиш, це твій спадок, Ізабо. Я ж знаю, яка вона тобі дорога. І я не така вправна із арфою, як ти.

– Її високість герцогиня була доброю до мене, я пам’ятатиму це довіку. Я хочу, щоб ти згадувала мене кожного разу, як гратимеш на ній.

Дівчата ще мить дивились одна на одну, тримаючись за руки. Вони були у тому віці, коли рік різниці ще помітний у зрості.

– Прощавай, Ізабо. Я б не любила тебе більше, навіть якби ти була мені рідною сестрою… – прошепотіла принцеса самими вустами.

Маргарита не плакала, вона знала, що не має плакати тут, прилюдно.

А Ізабелла ридма ридала. Зрештою, вона не принцеса, а байстрючка покійного герцога. Їй дозволено.

Маргарита мовчки сіла в дормез², слідом за нею на подушках повмощувалися дівчата її віку, дочки васалів герцога Орлеанського та вихователька, поважна вдовиця, дама де Белльваль, надзвичайно горда своєю новою роллю і тим, що сувора стара нянька принцеси, привезена ще покійною герцогинею з Італії, вже не матиме над нею жодної влади.

– Ось бачите, монсеньйоре, – мовив месьє де Шантосе, брат нареченого Маргарити. – Вона навіть сльозинки не зронила.

Шарль Орлеанський кисло посміхнувся, він давно вже перетворився на політика, а політик не має права бути шляхетним. Проте серце його боліло. Сестра була надто юною для цього шлюбу, для цієї самотньої подорожі у далекий край, для геть чужої родини, в якій їй доведеться жити. Він був певен, що герцог Бретонський поступово позбавить Маргариту всього французького супроводу, тому наказав сестрі до останнього триматися сповідника, мадам де Белльваль та котрогось із пажів, аби мати змогу передавати вісті. Саме тому герцог дуже довго напередодні розмовляв із духівником принцеси та її вихователькою, даючи настанови, бо занадто добре знав свою ніжну сестру, аби не хвилюватись.

– Із Богом! Їдьте! – нарешті промовив герцог Орлеанський, махнувши рукою. Він проводив тривожним поглядом віконце дормеза, але сестра до нього не озирнулася.

Французький почет важко зрушив з місця, наче дивна тварина – з коней, вершників, заліза, шкіри та деревини дормезів, з довжелезним хвостом. Нерухома, як статуя з білого мармуру, Маргарита сиділа біля віконця дормезу, жадібно вбираючи поглядом розкіш луарського літа, тонкі білі пальці міцно вчепилися в оздоблену сріблом маленьку арфу. Дама де Белльваль мовчки перебирала бурштинові чотки, а дівчата-пересмішниці зі свити стиха шепотіли щось одна одній на вухо.

З боку віконця Маргарити їхали верхи бретонці, але принцеса якось оминала їх поглядом, наче прагнула бачити лише блиск Луари та зелений оксамит трави. Раптом серед чорно-білих бретонських горностаїв спалахнула зелена пляма – колір Орлеанського дому. Маргарита, отямившись, побачила біля свого віконця джуру герцога Орлеанського, він стягнув зелене барі³ з гаптованими шовком листочками кропиви⁴ і вклонився принцесі настільки низько, наскільки це взагалі міг зробити вершник. Маргарита привітно посміхнулась у відповідь, але не могла згадати імені хлопця.

Прюнель… Філіпп де Прюнель, здається…

Маргарита втомлено відкинулася на гаптовані шовком різнокольорові подушки: кілька ночей вона майже не спала. Від важкого, шитого сріблом та перлами хорна боліла шия, тому Маргарита не роздумуючи стягнула убір з голови. Побачивши, що принцеса засинає, дама де Белльваль знаком наказала юним фрейлінам припинити балачки. Заколисані розміреним кроком коней, дівчата швидко замовкли, але стару мадам де Белльваль сон не брав, вона пильно вдивлялась у скам’яніле обличчя своєї вихованки, якесь на диво нахмурене та суворе, навіть тонкі білі руки, стиснуті в кулаки, проти волі видавали внутрішнє напруження. Маргарита спала погано, вона весь час переверталася з боку на бік, зрештою зім’явши брокатну сукню, подих став рвучким і непевним, вуста її нервово здригалися, наче вона хотіла кричати. Мадам де Белльваль знала, що Маргариту часто мучать страхіття, від самого дитинства. Стара завжди заспокоювала дівчинку, запевнюючи, що це лише страшні сни. Але сама добре знала, що то не сни, а вихоплені з пам’яті спогади. Як не дивно, Маргарита пам’ятала матір, покійну герцогиню Валентину, хоч та померла, коли дівчинці було лише три з половиною роки. Але ніяк не могла зіставити образ змученої жінки у глухій жалобі зі змарнілим обличчям, щільно обтягнутим пожовклою, як старий пергамент, шкірою, з тим, якою уявляла свою матір, такою, якою вона посміхалася з коштовних мініатюр численних книжок, які їй присвячували: стрункою, світлою, наче Діва Марія, розрядженою у брокат і коштовності, як королева Франції, яку одного разу бачила на прощі. Ця страшна висока жінка у жалобі мовчки приходила у найтривожніших снах, ставала над її ліжком та скорботно посміхалась, і Маргарита боялась її до зупинки серця.

Маргарита народилася того буремного 1405 року, коли її батько, Луї Орлеанський, відверто готувався до війни зі своїм ворогом та кузеном Жаном Бургундським. Замок Шато-Тьєррі перетворився на подобу дикобраза⁵ з ордену герцога Орлеанського. Маргарита народилась у передвоєнній моторошній тривожності: Шато-Тьєррі якось раптово заповнився лицарями, солдатами, дзвоном зброї, пострілами кулеврин; герцогиня Валентина з дітьми та придворними дамами замкнулась у височині донжона, намагаючись зайвий раз не виходити надвір та не виїжджати з замку. Герцогиня від нестачі свіжого повітря та рухів ще довго лежала кволою, дочки їй не приносили. Маргарита немовлям була надзвичайно тривожною – ночами весь час кричала, ніби з колиски її переслідували страхіття. Ті страхіття безжально змішувались зі спогадами: жінки у жалобі, страшні та темні, як демони, хоч обличчя знайомі, рідні; кам’яні хрести в обіймах полум’я, божевільні чорні коні, чомусь кров на простирадлах. Маргарита досі не могла сказати, що з нею справді сталося, а що лише наснилося у тривожності ночей.

Дівчина бачила, що її везуть мало не потай, у дормезі без гербів, почет та охорона більше бретонські. Вона добре знала, що так не годиться, що наречену повинен супроводжувати кревний родич, свій почет, що наречений має виїхати назустріч зі свого замку, а місто зазвичай прикрашають, як на свято. А ще дзвони… Вони сповнюють п’янку легкість повітря чистим, радісним співом… Маргарита знала, що так приїхала у Францію її мати, міланська принцеса. Її ж везли тихо, майже ніде не зупиняючись, так везуть викрадену наречену, а не онуку короля. І хоча на її вустах завмерла легка придворна посмішка, у погляді застигла крига, видаючи те, що вона добре розуміє, які знаки поваги мала б отримувати.

Вона і далі їхала мовчки, ні на що не скаржилася, нікому не дорікала, навіть впевнено тримала на вустах легку посмішку, але усе її роздратування і гнів згоряли всередині, не насмілюючись і словом вирватись із її зімкнутих вуст. Лише коли в анжуйському абатстві Фонтенвро, де жіноча половина почту заночувала, коли за нею закрили двері гостьової келії, Маргарита кинулася на ліжко, вчепилася зубами у грубу полотняну подушку та розпачливо заридала. Ті ридання настільки її виснажили, що дівчина миттю заснула, і чи не вперше за кілька місяців нічні страхіття та жінка в жалобі полишили її.

На четверту добу подорожі раптом ударив сильний дощ. Тепер у дормезі було на диво затишно, і Маргарита вишукувала таємне задоволення у тому, що важкі краплі барабанили по сталевих саладах⁶ бретонців. Коли негода починала їм допікати, бретонці співали своєю дивною мовою, а дамі де Белльваль, призвичаєній до по-французьки вишуканого двору Кохання, бретонські пісні здавалися суцільною лайкою.

– Сердешна моя дівчинка… Вам доведеться звикати до цієї варварської мови.

Звикати… Звикати… Звикати… Вибивали колеса. Почет тим часом повільно залишав Турень. Над ним сумно плакав дощ. Маргарита жадібно дивилася навкруги й боялася зайвий раз мигнути, щоб ніколи не забути пишноти луарського літа. Бо попереду лише скелі, болота, нескінченні зарості вересу, а ще вітер і море – без сумніву, вороже, холодне, зле.

Виснажена нерухомістю в дормезі, Маргарита дивилася на Філіппа де Прюнеля мало заздрісно. Той їхав попереду, острожив коня, коли йому заманеться, і, здається, був сповнений скоріше щирою цікавістю та очікуванням пригод, ніж шкодуваннями та сумом. Авжеж, йому ледь чотирнадцять, він щойно вирвався з-під опіки родини та переляканих квоктань своєї матінки, вдови шамбеллана покійного герцога Орлеанського, та п’ятьох незаміжніх старших сестер, утік від муштри з вічною чисткою зброї та стусанів суворого коменданта Ла-Ферте. От щасливець! Принцеса опустила фіранку і, відкинувшись на подушки, високо підняла голову, проганяючи з широко відкритих очей сльози…

Молода жінка легко зіскочила з високого ліжка із цілою горою маленьких, гаптованих золотом подушечок. Забувши про нічні капці, вона швидко – ніби літала, а не ходила – опинилась перед розпаленим каміном. Червонувате світло охоплювало її фігуру, обіймало палаючою аурою білу шкіру, чорне, як ніч, волосся, довге й жагуче, прикривало її тіло, наче плащ. Рішар заворожено дивився і не міг позбутися думки про те, що Рене схожа на відьму. Всевладну чарівницю, яка приворожує чоловіків, щоб врешті згубити. Раптом вона озирнулася та посміхнулась до замисленого Рішара нестримно сумною, якоюсь жалобною посмішкою.

– Рене, серце моє! – він м’яко обійняв її однією рукою, а другою відкинув за спину волосся, – ви така сумна.

– Ви ж не можете мені заборонити думати про ваше весілля, монсеньйоре, про вашу наречену…

– На Бога, припиніть! По-перше, це всього-навсього заручини. До того ж, Орлеанський дім не при такій владі, щоб вона насмілилась ставити мені вимоги. Що між нами зміниться від того, що я одружусь із нею за кілька років? По-друге, вона досі дитя, їй лише десять років. Ще принаймні три роки ніхто і слова не мовить про шлюб та консумацію. А за три роки союз із Орлеанами може стати непотрібним моєму братові, герцогу…

– І ви наважитесь повернути онуку короля? – не вірячи, із гіркою посмішкою запитала Рене.

– Діва її роду недовго сидітиме без нових заручин та шлюбу, будьте певні. Ви ж знаєте, що мені цей союз поперек горла. Я лише молодший син герцога Бретонського, могли б дати мені спокій від цих політичних угод…

Ранкові дзвони бадьоро заспівали приму. Вітряний світанок безжально розлучав наполоханих коханців. Рене тривожно провела Рішара своїми дивними срібними очима: розчарована та вже сповнена ненависті до дівчини, якої ніколи не бачила.

На подвір’ї вже збиралась герцогська свита та списоносці із горностаєвими монфорівськими прапорцями. Почувши галас надворі, Рішар згадав, що мав бути готовим на світанку виїхати назустріч нареченій. Він натягнув кислу посмішку на вуста та покликав шамбелана, аби вбратися.

***

– Ми довго чекали на вас, брате, – роздратовано мовив герцог Бретонський, викручуючи золоте гаптування свого опелянда⁷