Серія «Зібрання творів» заснована у 2019 році

Вступне слово О. В. Ткаченка

Передмова Т. І. Гундорової

Упорядкування, післяслово, коментарі та примітки С. А. Гальченка

Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мєшкова

© О. В. Ткаченко, вступне слово, 2021

© Т. І. Гундорова, передмова, 2021

© С. А. Гальченко, упорядкування, післяслово, коментарі та примітки, 2021

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2021

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2019

* * *

У виданні збережено основні особливості лексики, синтаксису та орфографії авторського тексту Упорядник висловлює найщирішу вдячність Валентині Пеговій за допомогу у підготовці цього видання та директорці Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України Олені Чижовій за надані для використання прижиттєві видання творів А. Кримського

Вступне слово

Постать Агатангела Кримського має визначну роль у розвитку українського сходознавства та україністики. Його творчий доробок допоміг збагатити та укріпити знання з історії українського фольклору, мови та літератури, а також етнографії. Не менш важливими були й доробки науковця про історію, релігієзнавство та культуру східних країн.

Ім’я Агатангела Кримського заслужено відоме не лише в Україні, а й у Казахстані, Туреччині, Ірані та багатьох інших країнах Сходу. Завдяки знанню більш ніж шістдесяти мов, Кримському вдалося запропонувати нові дослідження сходознавчої науки, які мали ґрунтовний внесок у цій сфері.

Окрім того, мовознавець був одним із засновників Української академії наук, зробив численні переклади як перської, так і західноєвропейської літератури, писав власні твори, що вилилися у такі збірники, як «Повістки та ескізи з українського життя», «Бейрутські оповідання». Знаковим був і частково автобіографічний роман «Андрій Лаговський», що повністю побачив світ лише у 1970-х роках. Він є зразком одного із перших українських модерністських романів. А отже, й обов’язковим до читання для розуміння філософії цієї течії.

Стоячи у витоків активної популяризації українського на початку ХХ століття, Кримський виступав за єдність української нації, тим самим зігравши вагому роль в історії відокремлення України з-під постійного впливу Росії. Уже тоді науковець заперечував теорію про «колиску трьох братніх народів», згідно з якою Київська Русь була етнічною батьківщиною українців, росіян та білорусів. Його позиція була вкрай самовідданою, що не могла не помітити радянська влада.

Постать Агатангела Кримського є свідченням того, що транслювати власну проукраїнську позицію вкрай важливо. Так як і важливо не відмовлятися від власної ідентичності у боротьбі зі системою. Тому філософія Кримського доречна й у сучасних реаліях. Живучи під постійними інформаційними атаками та агресією з боку Росії, питання відстоювання ідентичності понині є актуальним.

Переконаний, що роман «Андрій Лаговський» знайде чимало нових шанувальників. З роками дидактична суть твору про пошук себе залишається на часі. До того ж текст базується зокрема й на власному досвіді Агатангела Кримського. А досвід такої видатної людини обов’язково стане корисним читачеві роману.

Олександр Ткаченко,

Міністр культури та інформаційної політики України

«Андрій Лаговський» Агатангела Кримського:
Нігілізм, сексуальність і колоніалізм

Микола Євшан назвав Агатангела Кримського чи не найвиразнішим типом модерного поета, побачивши в його творчості постійну боротьбу «гарячої поетової душі, що протестує проти всяких кайданів і рветься з наївним не раз ідеалізмом до свободи і краси, і холодної рефлексії та аналізу тих поривів». Його як поета-естета й людину «складного світу» Соломія Павличко безумовно зараховує до модерністів. «Богдан Рубчак поставив Кримського в контекст европейського модернізму. Друге, безперечно, справедливо», – зауважує вона.

Автобіографізм і «дух часу»

Дві визначальні для модернізму ознаки – інтелектуалізм і невротизм – пов’язують Кримського з модернізмом. Головним героєм Кримського стає неврастенік і меланхолік, інакше кажучи, «хвора» людина fin de siècle, яка залюбки втікає в екзотичний Схід, у містику, в хворобу і поезію. Загалом, в українську літературу 1895 року приходить людина істерична – радикал-нігіліст «Повісток і ескізів з українського життя» (1895) Кримського і героїня «Блакитної троянди» (1895) Лесі Українки. Кримському загалом належить першість в українській літературі у відтворенні чоловіка-неврастеніка, – передруковуючи свою повість «Не порозуміються» як перший розділ роману «Андрій Лаговський» (1895–1919), він додає значущий підзаголовок «(Із життя істериків)». Далі будуть ліричний герой «Зів’ялого листя» Івана Франка, персонажі Гната Хоткевича, Михайла Яцкова і Володимира Винниченка. Власними персонажами Кримський ніби спростовував популярне твердження Зиґмунда Фройда про те, що істерія – суто жіноча хвороба.

Кримський свідомо вибирав собі не лише героя, близького до автобіографічного, але й читача – декадента й ґурмана, «слабку людину». Такий естетський знак Кримський усіляко підкреслював. «Зовсім виразно скажу, – пише він у передньому слові 1901 року до “Пальмового гілля”, – що пускаю в світ оцю книжку не для людей фізично здорових, а тільки для людей трохи слабих, із надламаною життєвою снагою або нервами, – для тих людей, що вміють і легко плакати, і солодко нудьгувати, і молитися Богові, і умилятись. Книжка моя – для тих людей, що – з безмежним архіеґоїзмом недужої людини – зугарні часом, лежачи на ліжку в південній санаторії, дізнати більше втіхи й радощів із звістки про новітній свіжий, кучерявий наросток на гімалайській кедрині-деодарі, ніж із телеграми про зниження такси на сіль». У цій передмові виразно прочитуються антиутилітаризм Кримського та його апеляція до богеми. Готуючи 1919 року збірку до перевидання, Кримський вагається, чи залишати наведену вище фразу з передмови 1901 року. Але все-таки він її залишає, прокоментувавши: «Візьму-но я, як той Понтійський Пілат, умию руки од свого давнього писання та й скажу читачеві знов так само, як Пілат той: “Quod scripsi, scripsi”. Єже писах – писах!».

Українські автори зазвичай відмежовують себе від своїх перверсивних і невротичних героїв, але Кримський у передньому слові до збірки оповідань «Повістки і ескізи з українського життя», навпаки, засвідчив, що «всі оповідання, котрі тут подано, всі сильно просякли авторським суб’єктивізмом, авторською особистістю…». Ці слова, як і Франкова передмова до «Зів’ялого листя» (1896), дали підставу для обговорення в колі українських митців fin de siècle питання про те, чи варто пояснювати читачам, з яких суб’єктивних автобіографічних матеріалів народжується література. Леся Українка особливо була стурбована цим і писала в листі до Кримського: «І Ви, і Франко (передмова до “Зів’ялого листя”) робите кепські прецеденти всім нам, писателям-суб’єктивістам, неначе ми обов’язані здавати справу “кому о том ведать надлежит”, як ми заряджуємо нашим власним матеріялом автобіографічним».

Ще раніше в листі до Осипа Маковея вона вже говорила: «Але от я не згідна з тим, щоб для зрозуміння чиїх-небудь віршів треба знати життєпис автора. Справді, не слід уважати кожної ліричної поезійки за сторінку з автобіографії, бо часто в таких поезіях займенник Я вживається тільки для більшої виразности. Звичайне, що се не завжди так є, але треба пам’ятати, що так буває». У наступному листі вона називала такий спосіб критики, який заторкує особисте життя автора, «літературною інквізицією». Маковей, зі свого боку, застерігав, що безособистісна лірика може бути несвоєчасною. «Ви боїтеся, що я не піду разом з духом часу, а зостануся позаду, – відповідала йому поетка, – не думаю я сього».

І справді, Леся Українка наснажувала свої твори глибоко особистісним чуттям і при цьому не виключала роль автобіографізму у творчості, принаймні саме в листуванні з Кримським вона зауважувала: «Я вважаю всю Вашу белетристику (і поезію) наскрізь суб’єктивною, але ні трошки не автобіографічною, а було б навіть краще, якби вона була автобіографічною, бо тоді суб’єктивність була б натуральнішою».

Так наприкінці ХІХ ст. поняття біографічного «людського документа» трансформується в суб’єктивний «психологічний документ», а художнє зображення – у «вівісекцію» й інтроспекцію – самоаналіз власної душі. Подібну тенденцію новітнього мистецтва Леся Українка також підмітила в романі Агатангела Кримського «Андрій Лаговський». «Скажіть, – писала вона авторові, – хіба vіvіsectіo іn anіma vіlі або хоч і nobіlі подає нам картину тієї душі або хоч помагає зложити ту картину? Я думаю, ні». Ще гострішим ставало це питання, яке письменниця ставить перед Кримським, якщо зважати на те, що аналіз душі стає в літературі цього періоду невіддільним від фізіологізму і тілесності. «Я думаю, що коли описати докладно найкращу, найблагороднішу людину, як вона їсть, як вона жує, як вона травить і т. п., то вона може спротивитись вкрай…», – застерігала вона свого колегу і товариша.

«Андрій Лаговський» як роман нігілістичний

Істеричний герой Кримського поруч із Франковим героєм-самогубцем із «Зів’ялого листя», femme modernе з «Блакитної троянди» Лесі Українки, а також неврастенічними персонажами Олексія Плюща, меланхолійними героїнями Ольги Кобилянської та іншими засвідчили народження нового соціального характеру – модерного українського інтеліґента, з усіма викривленнями і колізіями, які зазвичай супроводжують такі процеси. У 1920-ті роки таке народження стане об’єктом аналізу Леоніда Скрипника у його авангардистському кіноромані «Інтелігент» (1928). Натомість старші письменники, представники реалістичного напрямку, наприкінці ХІХ ст. сприймали таку тематику за окремі «хворобливі» зони в тогочасній літературі, де «люди нервово хворі», із доволі розвиненою чутливістю, «швидко реаґують на зовнішні впливи і водночас зайняті постійним самоаналізом, копирсанням у власній душі». Поза тим сама література в їхній уяві була «здоровою».

Однак нова література і, зокрема, народжуваний модерний суб’єкт виразно тяжіли до декадентства, і нові автори недвозначно асоціювали себе саме з декадентами, навіть при тому, що вони заперечували це. Усе це підривало основи народницької свідомости, тобто поклоніння перед «народом», яке домінувало в українській літературі у пошевченківську добу. «Я – продукт сучасної цивілізації, я деґенерат, я декадент, я людина fіn de sіècle, я неврастенік», – характеризує себе герой оповідання Кримського «Не порозуміються», проголошуючи настання нового віку – невротичного. Пізніше Кримський використає це оповідання як першу частину роману «Андрій Лаговський».

«Дегенерат», «неврастенік» і «декадент» Химченко-Лаговський в оповіданні та в романі має одні й ті самі риси характеру – з істерією, гризінням пальців аж до крові у хвилини найбільшого роздразнення, ненавистю до матері-міщанки та цілісіньким комплексом «плебейства», з якого виростає його невроз. Зауважу, що декадентська свідомість в українській літературі вбирає в себе своєрідний комплекс «плебейства», що характеризує процес самоусвідомлення нового покоління української інтелігенції, яке Франко назве «Молодою Україною» (1880–1900). До нього Франко відносить і Кримського. Декларативно опонуючи тезі про себе як «декадента», Франко покликуватиметься на те, що він «син народа, що вгору йде, хоч був запертий в льох». Ототожнення з «народом» і водночас розрив із ним – така соціопсихологічна підоснова появи істерика у творах Кримського.

Покоління «Молодої України» виходить на суспільну сцену під лозунґами нігілізму, протесту проти авторитаризму, з критикою романтичного ідеалізму, ідеями «богоборства» і боротьбою проти «батьків». Таким було народження українського інтелігента-радикала, близького до декласованої богеми. Руйнування станового суспільства, поява середнього класу та інтелігента-«пролетарія» в Україні в останню третину ХІХ ст. засвідчували також формування національної самосвідомості та руйнування ідеї «общеруськості», включно із «загальноросійською літературою», яку пропонував свого часу Михайло Драгоманов. Дискусія між Драгомановим та Борисом Грінченком, засвідчена в листах з/до України Наддніпрянської 1892–1893 років, – до неї не раз апелював і Кримський – підносила питання національного й культурного самовизначення модерної української інтелігенції.

Вона, поза сумнівом, є одним із важливих етапів формування антиколоніальної свідомості. За словами Грінченка, «етикеткою» про «морально-необхідну потребу поєднатися племені південному з північним» насправді було «однімано в української нації одне з її власних національних прав, забуваючи, що коли вкраїнський народ є справжня нація, то не може вона не мати і всіх тих прав, які має взагалі всяка нація, а з сих прав – право автономного життя, у всякому разі, не останнє право; коли ж вона всіх прав, нації належних, не має, то вона й не є справжня нація, а так тільки «хохлацкая разновидность великого русского народа».

Покоління «націоналів» і «радикалів», як вони себе називали, переосмислює засади українофільського романтичного етнографізму й народництва і виборює тяжкою боротьбою право на виживання, особливо якщо зважити на те, що їм доводиться жити в часи повсюдного захоплення дарвінівською ідеєю природного відбору. Молода людина, котра походить з небагатої родини, здобуває освіту, голодує, щоб вижити, займається репетиторством в заможних господарів, які належать до вищого світу, зносить їхнє знущання і приниження, і при цьому зневажає своїх батьків, зокрема матір, за бідність, запобігливість перед багатими і сильними світу, – такий портрет головного героя-неврастеніка Кримського, враженого комплексом «плебейства». Подібні молоді люди є нігілістами і наділені своєрідною психологією «людини з підпілля», характер якої виразно окреслив у своїх творах Фьодор Достоєвський.

Кримський розпочинає «Андрія Лаговського» словами зі Степана Руданського, ще одного виразного представника різночинської української інтелігенції цього часу:

 
Дочекався я свого святонька.
Виряджала в світ мене матінка…
– Нехай, сину мій, ми працюємо,
Нехай цілий вік ми горюємо —
Та не всі ж, як ми, в землі риються:
Може, є такі, що і миються.
Як знайдеш таких, милий синочку,
Простели себе, як рядниночку.
Чоло з похилу не поморщиться,
Спина з похилу не покорчиться,
Спина з похилу не покривиться,
Зате ступить пан і подивиться.
Зате ступить пан на покірного
І прийме тебе, як добірного.
І з панами ти привітаєшся,
З полем батьківським розпрощаєшся…
 

Дві основні теми заховані в цьому посланні: перше – це материнське напучування про те, що вийти поза межі свого стану можна, якщо визнавати і коритися сильнішому; друге – що пробитися до вищого стану можна лише ціною жертви і неминучим розривом зі своїм рідним середовищем. Фактично, це правила колонізованої спільноти: стратегія підкорення сильнішим задля інтеграції у вищий імперський світ і розрив із батьківщиною (в ширшому контексті – матір’ю, батьківським домом, країною).

Однак це були не абстрактні правила. Агатангел Кримський походив зі збіднілої родини священників, він рано пішов із дому і розпочав навчання (спочатку в училищі, потім у гімназії та колегії Павла Ґалаґана у Києві, далі в Лазаревському інституті східних мов та Московському університеті). Звичайно, учні і студенти поділялися на тих, які походили зі шляхетних і заможних родин та навчалися за оплату, і стипендіатів, учнів, які належали до бідних родин. Антагонізм між різними соціальними прошарками Кримський, очевидно, зауважив ще з учнівських років, оскільки у багатьох творах він присвятив йому чимало уваги. Він же зробив сам себе націоналом, прийнявши українську ідентичність, хоча, як зізнавався, «у мені й кровинки української немає: мати моя – українська полька, а батько – білорус… Я родився і виріс на Вкраїні та й українізувався».

Істеризм, неврастенічність, зацікавлення психопатологією та фізіологією, а також суб’єктивність і автобіографічність вирізняли прозу Кримського, який значну частину життя провів у Москві, приїжджаючи в Україну лише зрідка й активно листуючись із літераторами-земляками. Значну роль, очевидно, в часи навчання, на нього справив нігілізм 1860-х років. У одному з листів він зізнавався, що «спершу Писарєв, далі другі писателі того часу мали на мене великий вплив (NВ. Я літературу 1860-х років знаю незмірно краще, ніж сучасну!). Вони формували мені мої змагання, дали систему мойому світоглядові, навчили мене думати».

Саме звідти, з настроїв і характерів нігілістів-різночинців та читання Писарєва веде родовід радикал-націонал Петрусь Химченко в його «Не порозуміються», який пізніше трансформується в Андрія Лаговського. Він, перейнятий образою і заздрістю, протестує проти будь-яких утисків та авторитетів і хворобливо, з надривом відстоює своє право на свободу, протестуючи проти влади вчителів і вихователів: «А чи визнають вони за нами якісь непорушні права? Чи позволяють вони нам мати своєї волі хоч трохи? Чи не гноблять вони нашої думки? Чи дають нам хоч слівце сказати? Чи вважають вони на наші доводи? Ні, ні! Ми для них череда, стадо баранів!» Водночас, відстоюючи своє право, він зневажає слабших, як, наприклад, жебрачку, якій дає останні гроші, які має, але і себе самого – за власну слабість і співчуття до принижених.

«Плебейський» комплекс є передусім нігілістичним. Лозунґ Фридриха Ніцше, проголошений 1882 року, «Бог помер!» започатковує цілу епоху, яку загалом можна назвати нігілістичною. Нігілізм у цьому сенсі – це не лише протест «декадента» і майбутнього «радикала» Петруся Химченка проти «моральної будови», яка підтримує авторитет батьків, вихователів, загалом – усього «декоруму» моральних християнських принципів. Це ще й невроз.