До розвалу СРСР існував особливий тип історика – історик-совєтолог, який працював, на кшталт дослідника якогось майже не документованого періоду тисячу років тому, не стільки з історичними фактами, скільки з офіційними, малоінформативними, суперечливими або такими, що навіть вводять в оману, джерелами, з чутками та домислами з третіх рук, аналізував другорядні джерела (скажімо, порядок, в якому в офіційних повідомленнях з'являлися члени Політбюро або в якому вони стояли під час демонстрацій на Мавзолеї) та інформацію, яка потрапляла до рук випадково, нерегулярно і достовірність якої важко було перевірити. Все це часто накладало на совєтологію легкий флер умоглядності й необов'язковості, як це часто трапляється зараз, скажімо, з культурологічними дослідженнями.
Номінально Авторханов відносився якраз до цього типу історика. Основну частину «Технологии власти» він видав 1959 року, доповнивши її кількома розділами у 1965, 1969 та 1977 роках, не маючи допуску до секретних архівів СРСР. Та, оцінюючи його дослідження з позиції сьогоднішнього дня, коли тисячі раніше закритих в спецхранах документів розсекречено, тисячі сучасних досліджень періоду видано, можно констатувати, що йому вдалося уникнути багатьох хиб подібних робіт і надати напрочуд достовірну і точну картину того, що відбувалося в СРСР.
Не буду намагатися охопити всю працю Авторханова. Багато з наведених ним фактів стали уже широкі відомі. Зупинюся лише на основних положеннях і тому новому, що я дізнався з «Технологии власти».
детально і нудно
«Ни одной политической партии история не давала столько времени доказать жизнеспособность своего эксперимента, как советским коммунистам. Результат? Несмотря на богатейшую страну, талантливые народы и абсолютную власть, коммунисты доказали за эти почти 60 лет только одну вещь: коммунизм как бесклассовое общежитие изобилия материальных благ, духовных ценностей и творческих свобод - полнейшая утопия,» – виносить вирок Авторханов.
Масштабне, грунтовне, інформативне дослідження СРСР, яке не втратило актуальності.